Тепер усе буде інакше. Обіцяю…
Робочий день добігав кінця. До закриття магазину залишалося хвилин двадцять. У такий час покупці рідко заходили. Це не продуктовий, де за п’ять хвилин можна набрати повний кошик. Техніку потрібно вибирати з розумом. Вона коштує чималих грошей.
Соломія оглянула просторий зал магазину побутової техніки. Пусто. Навіть консультанти пішли у підсобку. Тільки біля входу сидів охоронець, втупившись у екран ноутбука. Щось підказувало їй, що він або грає у пасьянс, або читає новини.
Соломія також вирушила до підсобки, щоб подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю, аби вона витрачала менше часу на приготування вечері. Під час роботи у торговому залі їм забороняли користуватися особистими телефонами. Керівництво могло в будь-який момент перевірити записи з камер і покарати.
У цей момент у магазин увійшов чоловік і направився до стендів з планшетами. Консультантів у залі, як і раніше, не було. Охоронець вийшов із свого куточка і став біля входу, спостерігаючи за відвідувачем. Залишати пост біля дверей він не мав права. Соломія зітхнула й підійшла до чоловіка.
— Чим можу допомогти? — привітно запитала вона.
Чоловік швидко обернувся.
— Мені потрібен планшет. Отакий, — ткнув пальцем у один із виставлених пристроїв.
Соломія забула, як дихати. Ніби побачила примару, хоча так воно і було. Це був він, її втрачена любов. Вона не могла помилитися. Але як? Звідки?
Чоловік не дочекався відповіді, розвернувся і уважно подивився на неї.
— Соломія? Соломія! Невже це ти? — зрадів він несподіваній зустрічі.
— Я. А ти що тут робиш? Магазин закриється через… — вона глянула на наручний годинник, — п’ятнадцять хвилин.
— Я не встигну купити? — він швидко окинув поглядом спорожнілий магазин. — Як шкода.
— Наш магазин працює до останнього клієнта. Можу запропонувати ось цю модель. Трохи дорожча, але якість краща, — сказала Соломія, переходячи у режим професійного консультанта.
— Гаразд. Довіряю твоєму досвіду, — погодився Богдан.
Вона нахилилась і дістала з полиці нову, незапечатану коробку. — Пішли зі мною, зараз оформлю.
Соломія підійшла до стійки з комп’ютером і почала оформляти покупку. Пальці тремтіли, вона помічала, що б’є не по тим клавішам. Розуміючи, що він бачить її стан, хвилювалася ще більше.
— Пройди до каси, я викличу касира. — Вона швидко пішла у підсобку, поспішаючи сховатися від його погляду.
Група молодих людей, які щось обговорювали біля столу, одразу розійшлася, і один із хлопців поспішив до каси. Соломія глянула на годинник і вирушила до роздягальні. Час вийшов, вона мала повне право йти додому.
Чоловікові вона так і не подзвонила. Вона зовсім про нього забула. Соломію ще тремтіло. Навіщо? Навіщо вони знову зустрілися? Вона сподівалася, що ніколи його більше не побачить. Швидко переодягнувшись, вона вийшла через чорний хід, де зазвичай приймали товар.
Мокрий асфальт блищав під світлом ліхтарів. Дощ іще дрібно падав, але Соломія вирішила йти додому пішки. Всього три зупинки — саме час, щоб зібратися з думками й заспокоїтися…
***
Вона закохалася в Богдана з першого погляду. Знала, що він вже на останньому курсі, що його звати Богдан Шевченко, що багато дівчат з божевільним захопленням дивляться на нього. Але нічого не могла із собою вдіяти. Серце починало шалено калатати, коли вона зустрічала його у коридорах інституту.
Одного разу в їдальні вона опинилася поруч із ним. Від хвилювання вона нічого не тямила, навіть не помічала, що кладе на підно.
— У тебе є готівка? Ей, ти мене чуєш?
— Що? — Соломія нарешті зрозумла, що він звертається до неї.
— Готівка є? Термінал сьогодні не працює. Заплати за мене, я віддам.
Вона кивнула й поспішно почала шукати гаманець.
Коли Соломія відійшла від каси, він покликнув її й запросив до свого столика. Вільних місць майже не було, тому вона на дерев’яних ногах підійшла, поставила піднос і сіла навпроти. Богдан із задоволенням їв пюре з котлетою. Вона відвела погляд і почала вдивлятися у свій обід, розуміючи, що не зможе проковтнути й краплі.
— Чому не їси? — насмішкувато запитав він. — Ти на першому курсі?
— Так, — відповіла Соломія і підняла на нього очі. Вона була в прострації, не могла повірити, що сидить за одним столом із предметом своєї мрії, та ще й говорить із ним.
— Дивна ти. Як тебе звати?
— Соломія.
— Теж дивне ім’я. Соломія, — повторив він.
— Мене назвали на честь бабусі, — прошепотіла вона.
Він доїв свій обід, одним ковтком випив узвар, а Соломія так і не доторкнулася до їжі.
— Не хвилюйся, гроші поверну. — Богдан уважно подивився на неї.Наступного ранку, прокинувшись, вона вперше за багато років усміхнулася, дивлячись на спокійно сплячого Толю, і зрозумла, що справжнє щастя було поруч увесь цей час.