**Мій щоденник**
“Треба тобі все пояснити, доню…”
— Смачного! — промовила Оксана, сідаючи за стіл.
У кожного в сім’ї було своє улюблене місце. Чоловік завжди сидів обличчям до вікна, дванадцятирічна Мар’янка — навпроти, а Оксана, як належить господині, між ними, спиною до плити й мийки.
Вона обожнювала ці вечірні посиденьки, коли вся родина збиралася разом. Вранці всі поспішали на роботу чи до школи — не до розмов. Оксана з чоловіком обідали на роботі, а Мар’янка — вдома або в подруги, у якої бабуся пекла пиріжки та варила борщ з пампушками. Тому єдиний час, коли вони могли неспішно поговорити, був за вечерею.
Оксана завжди мріяла про дружню сім’ю. У неї були мама, тато, потім вітчим і сестричка, але вона завжди відчувала себе осторонь. Батька вона пам’ятала погано. Він не кричав, не лаяв, частіше мовчав, але дивився на неї холодно. Мама теж не відрізнялася балакучістю — губи завжди стиснуті, посмішки рідкісні.
Коли Оксана вийшла заміж, у неї з’явилася власна родина, і вона запровадила правила: разом вечеряти в будні та обідати у вихідні. Не просто сидіти за одним столом, а ділитися новинами, обговорювати, планувати.
— Куди поїдемо у відпустку? — запитала вона, коли всі вже поїли. — Треба вирішувати, бронювати квитки, а то проґавимо гарні варіанти.
— Може, до моїх батьків у село? Тато просив допомогти з парканом, — запропонував Богдан.
— Та ну… Я хочу на море! — невдоволено скривилася Мар’янка.
— Щоб на море їхати, треба гроші, а ми ще йпотеку не закрили. До того ж машині нові шини потрібні. У селі заощадимо. Може, виберемось кудись поблизу, на Труханове озеро.
Мар’янка з татом одночасно подивилися на Оксану.
— Я згодна з татом. Хоча на море теж дуже хочеться.
— Ось! Я ж кажу! — радісно скрикнула донька.
У цю мить задзвонив телефон.
— Тобі, — сказав Богдан, ковтаючи останній шматок котлети.
Оксана пішла у кімнату. Дзвонила мама.
— Мам, що трапилося?
— Не завадила? Оксанко, потрібно поговорити. Приїжджай.
— Зараз? Тобі погано?
— Ні, я добре. Просто приїжджай. — Мама положила трубку.
— Що сталося? — запитав Богдан, коли вона повернулася.
— Мама кликала. Щось серйозне. Знову, напевно, пов’язане з Тетяною.
— Потрібно — значить, потрібно. Я тебе відвезу.
— Ні, сама. Якщо що, забереш мене?
— Звісно.
Дорогою в автобусі Оксана гадала, що за термінова справа. Мама ніколи раніше не радилася з нею. Щось було не так.
Двері відчинила збентежена мати.
— Заходь на кухню. Чаю хочеш?
— Щойно з-за столу.
Кухня тісна. Стіл притиснений до холодильника, сидіти доводиться через кут. Мама нервувала, крутила в пальцях стрічку. Оксана накрила її долонею.
— Мам, заспокойся. Про що хотіла поговорити?
— Таня подзвонила…
— Я так і знала.
— Гроші просила.
— Скільки? — зітхнула Оксана.
— П’ятдесят тисяч.
— Навіщо їй? Вона ж вийшла за багатого грека. Пам’ятаєш, як хвалилася?
— У Євгена проблеми з бізнесом. Йому борг треба закрити, інакше погрожують.
— Невелика втрата, — усміхнулася Оксана.
— Оксанко…
— Гаразд, мовчу. Але звідки в нас такі гроші? Вона забула, як ми живемо? Її чоловік не може попросити батька?
— Каже, Євген вже продав будинок, живуть у його родичів. Батько теж допоміг, але потрібно ще п’ятдесят тисяч.
— Гривень? Доларів?
— Гривень. Я вирішила: продам квартиру. Але боюся сама не впоратись. Допоможи мені.
— Мам, ти що? Продати квартиру швидко — отримаємо вдвічі менше! Де ти будеш жити?
— До вас… якщо приймете. — Мама заплакала.
Оксана замовкла. Таня зовсім з’їхала з глузду.
— Не плач, щось придумаємо. Може, їй краще повернутися сюди?
— Не може. Вона вагітна.
— Знову?! Як вчасно…
— Я вже вирішила. Не можу їй відмовити. Допоможи мені продати.
— Добре, поговорю з Богданом.
Дорогою додому Оксана лаяла сестру. Та завжди отримувала те, що хотіла. Мама всю жизнь носила її на руках, і ось результат — егоїстка, яка думає лише про себе.
Цей Євген їй відразу не сподобався. Гарний, але де грек знайшов собі українку? Вона ж і мови не знає…
Вдома до пізньої ночі вони з Богданом шукали варіанти. Вирішили взяти кредит, потім неспішно продати мамину квартиру, купити їй однокімнатну, а решту грошей пустити на погашення боргу.
— Нічого, впораємось, — сказав Богдан.
Саме за це Оксана й любила чоловіка. Підтримує, не кидає в біді.
***
Батько пішов, коли їй не було й шести. Мама замкнулася. Допомагала бабуся, забирала Оксану до себе.
— У мами кавалер”Мама нарешті знайшла спокій, а я зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто завжди поруч, незважаючи на все.”