В обіймах серця
Олена вийшла з кабінету, побачила, що під’їхав ліфт, і люди почали заходити всередину.
— Зачекайте! — крикнула вона та кинулася бігти.
В кінці робочого дня, як і зранку, ліфт важко впіймати. Олена вскочила в кабіну в останній момент, відтіснивши людей. Їй довелося притулитися до грудей чоловіка, що стояв попереду, щоб двері за її спиною зачинилися.
— Вибачте, — сказала вона та відвернула голову, інакше її лоб торкався би його підборіддя. Від нього приємно пахло парфумами.
— Нічого.
Так вони і їхали до першого поверху, тісно притулившись один до одного.
Нарешті ліфт зупинився, двері відчинилися. Олена зробила крок назад із кабіни. Чоловік пішов за нею, тримаючи її за руку, щоб вона не спотикнулася, і відвів убік — інакше вихідні могли б штовхнути їх. Це було схоже на танець. Олена не встигла видохнути й подякувати, як поруч опинилася подруга Марічка.
— Ти додому? Підвезу.
Олена відволіклася на неї, так і не розгледівши добре того чоловіка.
— Ні, піду пішки, потрохи дихатиму.
Вони вийшли на вулицю. Моросив дрібний дощик, люди йшли повз із парасольками.
— Дощ. Почекай тут, я зараз підігнаю машину.
— Марічко, дякую, але я пішки. — Олена дістала із сумки парасольку.
— Ну не хочеш, то й не треба, — сказала Марічка і підозріло глянула на подругу.
Олена попрощалася, розкрила парасольку й злилася з потоком «безколісних» колег, що поспішали додому. Їй хотілося побути одній, подумати. Додому їй, чесно кажучи, не тягло.
Парасолька заважала думкам, відволікала. Доводилося ухилятися від чужих парасольок і стежити, щоб своєю нікого не зачепити. Олена склала парасольку й поклала в сумку. На деревах і кущах набрякли бруньки, а десь уже пробивалися ніжні молоді листочки. Миття народження нового листя таке коротке, що його хочеться запам’ятати.
Олена йшла й думала, як так вийшло, що вона знову помилилася, опинилася не там і не з тим? Не в сенсі місця, а стосунків. Жила вона в квартирі, що дісталася їй від бабусі. Не треба було виплачувати іпотеку чи кредит. Саме ця квартира й приваблювала до неї не тих чоловіків. Надто пізно Олена це зрозуміла.
Ось і затягувала час, йшла пішки, лише б не повертатися додому, де її чекав Орест. Навіть не її чекав, а вечері, яку вона йому приготує. А починалося все так гарно…
***
Вони з мамою жили удвох. Тато пішов від них, коли Олені було дев’ять. Коли вона навчалася в десятому класі, мама знову вийшла заміж. В квартирі з’явився чужій чоловік, а Олена звикла ходити вдома в шортах і топику. Мама зробила їй зауваження, що негоже виставлятися перед дорослим чоловіком напівголою, і попросила одягатися скромніше. Олена й так його соромилася, а тепер і взагалі намагалася не виходити з кімнати без потреби. Проблему вирішила бабуся, запропонувавши онучці пожити у неї, щоб «молоді» звикли одне до одного. Це всіх влаштувало.
Олена вчилася на першому курсі інституту, коли бабуся померла, і вона залишилася одна. В інституті їй подобався Артем. Дівчата не давали йому проходу. Шансів бути поміченою спортсменом і красунем у Олени було мало. Але одного разу на лекції він сів поруч, а потім провів до дому.
Через місяць він уже жив у неї. Мама намагалася пояснити доньці, що нічого доброго з цього не вийде, але Олена не хотіла слухати. Вона не заважала мамі влаштовувати особисте життя, отже, і мама нехай не лізе з порадами. Вона доросла, кохає, і все в них буде добре. Взагалі, з мамою вони посварилися.
Майже два роки вони прожили з Артемом разом, майже сім’я. Навчання підходило до кінця, залишалося захистити дипломи. Олена не сумнівалася, що Артем зробить їй пропозицію, що вони одружаться. Але минув захист, дипломи отримані й «обмиті», а пропозиції Артем так і не зробив. Більше того, сказав Олені, що їде.
— Додому? — спитала вона. — Коли повернешся?
— Я не повернуся. Спочатку поїду додому, потім до Києва. У мене там дядько живе, запрошував на роботу.
— А я?
— Оленко, ну що ти починаєш? Нам же було добре разом, правда? Я тобі вдячний, що прихистила мене, позбавила від життя в гуртожитку. Але я маю рухатися далі. Не хочу одружуватися. Хочу будувати кар’єру, купити квартиру в Києві, подорожувати, подивитися світ. Я ж тобі нічого не обіцяв, чи не так?
— Ми могли б поїхати разом…
— Не могли.
Він говорив, а Олена дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знає. Вона плакала, говорила про кохання, просила залишитися.
— Та я ж не кохаю тебе. З тобою було зручно жити. Ти гарна й добра дівчина, зустрінеш нормального хлопця, вийдеш заміж, народиш йому дітей. Але таке життя не для мене, принаймні поки. Я тобі вдячний, але наші шляхи розходяться. Вибач.
Він піВона закрила очі, відчуваючи, як нове життя починається саме в цю мить, коли серце нарешті знайшло свій справжній шлях.