**Дочка для себе**
Віра увійшла у квартиру й прислухалась. Швидко скинула плащ, туфлі й одразу пішла у мамину кімнату.
Та лежала на ліжку, накрившись ковдрою. Очі заплющені, руки складено на грудях.
— Мамо! — злякано скрикнула Віра.
— Чого кричиш? — мама повільно відкрила очі.
— Налякала мене. Лежиш, немов… — Віра зупинилась.
— Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося, — буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну нащо так? Я справді злякалась. Завітала після роботи до магазину. Трохи затрималась, — виправдовувалась Віра. — Тобі щось треба? Тоді піду вечерю готувати.
Мати хворіла завжди, скільки Віра себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталась і скаржилась, що лікарі—дармоїди, гроші даром їм платять. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Віру пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у Віри не було. Мати рішуче припиняла будь-які розмові про нього. Коли Віра підросла, передивилась усі фотоальбоми — їх було два, — але жодного чоловіка там не знайшла.
— Спалила всі. Нащо зберігати фото зрадника? — відповіла мати на запитання Віри. — Ти, доню, чоловікам не вірь. Тримайся від них подалі.
У похід чи подорож із класом довше, ніж на день, мати Віру не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — скрізь побуваєш. А якщо мені погано стане, а тебе поруч не буде? Померу — ти сама лишишся на цьому світі, — казала мати.
Від найменшого стресу вона хапалась за серце. Віра щоразу лякалась і маминих нападів, і розмов про смерть, бігла по ліки. Вона давно знала, де вони лежать, що треба від серця, а що — від нервів. Тому й мріяла з дитинства стати лікарем — щоб лікувати матір.
Але у їхньому місті медичного інституту не було. Про те, щоб поїхати вчитись у інше місто, й мови не йшло. З ким мати лишиться? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мати вийшла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. І після школи Віра пішла працювати.
Недалеко від їхнього дому була невелика нотаріальна контора. Жодних оголошень на дверях не було. Віра зайшла просто так, на всяк випадок, запитати, чи немає роботи. Виявилось — вона з’явилась якнайдоречніше.
У конторі працювало кілька співробітників. Біля входу сиділа стара дівчина, що очікувала дитину. Вона записувала клієнтів, відповідала на дзвінки, виконувала дрібні доручення. А наприкінці дня мала прибрати офіс і винести сміття — тобто поєднувала посади.
Вона давно казала начальнику, що не може більше мити підлоги і носити відра з водою, треба взяти прибиральницю. Але начальниця не спішила. Піде у декрет — тоді знайдуть заміну. Нащо брати ще одну людину? Віра з’явилась якнайвчасно. Скромна й вихована, вона викликала довіру, і її взяли.
Мити підлогу доводилось не лише в кінці дня, а й під час роботи, якщо на вулиці було брудно. В інший час Віра охоче виконувала дрібні доручення секретарки: розкладала папери, запрошувала клієнтів до кабінетів, робила копії документів. Та ж дівчина навчила її працювати на комп’ютері.
Коли вона пішла у декрет, шукати заміну не стали. Старанна Віра вже у всьому розібралась. Тепер вона отримувала більшу зарплатню, чому була безмежно рада.
Ще у школі Вірі подобався хлопець із сусіднього дому. Разом повертались додому, пару разів він запрошував її в кіно. Саме тоді мати й попередила дочку, що з хлопцями треба бути обережною. Всім їм від дівчини потрібне одне. Використає її довірливість, отримає своє — і йому й слід простыть. А вона залишиться сама з дитиною, як мати Віру.
— Тато тебе теж обманув? Тому й спалила всі фото? — здогадалась Віра.
Мати зніяковіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ні, у нас із твоїм батьком було інакше. Ми кохались, одружились, потім народилася ти. Але він усе одно покинув мене, знайшов собі молодшу. Всі чоловіки — зрадники. Не вірь нікому, — повторила мати.
Про те, що народила доньку без чоловіка «для себе», мати, звісно, промовчала.
Після школи хлопець вступив до інституту. Тепер вони зрідка бачились випадково. А скоро вона побачила його з дівчиною. Він відвів погляд і вдав, що не знає її. «Всі вони зрадники», — згадала Віра мамині слова.
Молоді клієнти контори намагалися залицятись до симпатичної дівчини. Але вона всім відмовляла. До того ж мати постійно хворіла, вимагала уваги. То тиск підскочить, то поперек болить, то сугломи. Останнім часом частіше почало «прихоплювати» серце. Після роботи Віра квапилась додому.
Варто було з’явитись черговому залицяльнику, як мати дзвонила й просила Віру прийти — у неї знову «прихопило». Немов відчувала. Віра мчала додому, викликала «швидку». Насправді нічого страшного не було, ліПоїхала Віра з донькою до Ізраїлю, де життя нарешті подарувало їй справжню любов і свободу.