Йди до мене…
Соломія ненавиділа своє тіло. З дитинства вона була повненькою і заздрила худим подругам. Хоч скільки вона не намагалася схуднути, сиділа на дієтах, нічого не виходило.
— Годі мучити себе. Їж нормально. Хто тобі справді потрібен — полюбить і такою. Люблять не за зовнішність, а за душу, — втішав батько. — Мама теж ніколи не була худенькою, але це не завадило мені її полюбити. Жінка має бути м’якою і затишною.
— Тобі легко говорити. Ти можеш їсти пироги й не товстіти. Чому я не пішла в тебе? — нарікала Соломія.
— Чого це ти раптом схуднути захотіла? Закохалася? — спитала мати.
Соломія опустила очі.
— Я теж колись у школі кохалася, страждала. Йому подобалася інша — найкрасивіша в класі. А потім ми закінчили школу, я перестала його бачити й забула. А через кілька років зустріла його на вулиці. І знаєш чого? Зраділа, що між нами нічого не вийшло.
— Чому? — здивувалася Соломія.
— Він одружився з тією гарненькою. Але вона постійно хотіла грошей на сукні, а він мало заробляв. Ось і пішов на шахрайство, вкрав купу грошей. І потрапив за ґрати. Вийшов зовсім іншою людиною. Дружина пішла, на роботу не брав ніхто — він запив. А починалося ж так гарно… — матір зідхнула.
— У нас з татом теж було важко, особливо коли ти народилася. Але нічого, пережили. Тож якщо хтось тебе не обере — може, то й на краще. Не твоє — значить, не твоє, — підбила вона підсумок.
— А якби він тоді обрав тебе? Може, і не вкрав би, не потрапив би до в’язниці… — міркувала Соломія.
— Він не міг обрати мене. Йому подобалися лише стройні й гарні. І навіть якби одружився — зраджував би. Все одно б розлучилися. Але тоді я б не зустріла тата, — усміхнулася мати. — Усе, що не робиться — до кращого.
— Але я все одно хочу схуднути, — уперто сказала Соломія.
Весь вечір вона сиділа в інтернеті, читала про дієти, розглядала фото схудлих жінок. Вийшло в них — вийде й у неї.
Вранці Соломія прокинулася, потягнулася й зиркнула на годинник. Ще можна полежати. А потім згадала — учора вона вирішила почати нове життя. Підійшла до вікна. Небо затягнуло хмарами, ось-ось початиме дощити. «Може, відкласти на завтра, коли буде сонячно?» Ні, вирішила вона — інакше буде відкладати вічно. Наділа спортивний костюм.
На вулицях міста було пусто. І добре — ніхто не побачить. І Соломія побігла.
Скоро вона задихалася, у боці закололо, в горлі стояв вологий кашель, піт котився спиною. Зупинилася, щоб перевести подих. Покрутила руками, як вітряк, і побігла назад. Нічого, звикне.
Але наступного ранку боліли всі м’язи. Подолавши біль, вона вийшла на пробіжку. Додому повзла, наче равлик.
— Ти звідки така мокра? — спитала мати, коли Соломія увійшла до квартири.
— Бігала.
— Вирішила спортом зайнятися? Молодець. У мене ніколи сили волі не вистачало. Втомилася? Іди в душ, а то запізнишся до школи.
— Пиріжків не буду, тільки кави вип’ю, — твердо сказала Соломія.
— Як знаєш. Але раптово починати не варто. Перед довгою дистанцією треба розігнатися повільно, а то не вистачить сил дійти до кінця, — докірливо сказала мати.
— Молодець! — батько плеснув доньку по плечу. — Поважаю твою наполегливість. — Він сів за стіл і відпив кави з чашки.
— Ти що, теж на дієту сів? Навіщо ж я пекла пироги? — засмутилася мати.
— Не хвилюйся. Я й за Соломійку поїм. — Він хитренько підморгнув доньці, узяв пиріжок, відкусив і з апетитом прожвав.
Соломія поковтнула слину. Подумала, що один пиріжок не зашкодить. Різко кидати їсти — шкодить. Але все ж не піддалася. Випила каву залпом і пішла.
— Тепер голодуватиме, — зітхнула мати.
Що відповів батько, вона не почула.
Згодом Соломія втягнулася, збільшила дистанцію. Одного разу помітила, що пояс на штанах став вільнішим. Підбігла до дзеркала. Але, на жаль, змін не побачила.
Одного разу її обігнали дві дівчини, стрункі й швидкі, як лані. Соломія відступила їм доріжку. Одна з них, пробігаючи, кинула: «Ось чому так ковзко — це жир із товстухи капає». І засміялася дзвінко. Друга зашикала на неї, обернулася й вибачливо посміхнулася.
Ні, у неї нічого не вийде. Може, краще спробувати танці? Кажуть, вони теж допомагають схуднути. Соломія записалася в гурток для початківців.
Хотілося їсти до запаморочення. Проходячи повз шкільну їдальню, вона пришвидшувала крок. Ходила на танці. Чула, як у роздягальні дівчата назвали її коровою. Було так болісно. Чекала, поки всі підуть, і тоді заходила. Соромилася переодягатися на очах.
Мати хвилювалася, що донька не їсть, підВона глибоко зітхнула, відчуваючи, як легкі розкриваються на повну, і зрозуміла — її щастя було поруч усе це час, просто вона не вірила, що воно може бути саме таким, яким стало.