Ще зовсім недавно у Львові медінститут гудів перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехнічного інституту. Подруга зранку умовляла Катрусю піти подивитися гру.
— Не люблю я волейбол, взагалі спорт не люблю. Нічого в ньому не розумію, — відмахувалася Катря.
— Та що там розуміти? Просто підтримаємо наших, щоб перемогли. Ну, будь ласка, заради мене, — благала Оленка.
— Не перемога наших тебе хвилює, а Богдан, — зітхнула Катря і згодила.
У залі було повно народу, лави біля стіни щільно зайняті. Гра захопила й Катрю. Незабаром вона вже кричала разом з усіма й махала прапорцями. У медиків прапорці були червоні, як кров, у вболівальників політеху — сині. Зрештою, команда медиків перемогла. Подруги раділи, ніби це була їхня власна заслуга.
— Додому? — спитала Катря, коли вони вийшли з інституту.
Уже зовсім стемніло, засвітилися ліхтарі.
— Давай дочекаємося Богдана, привітаємо. Зараз переодягнеться й вийде, — охриплим від крику голосом благала Оленка.
Чекати довго не довелося. Незабаром Богдан вийшов разом з якимось хлопцем. Побачив дівчат, підійшов, познайомив їх із своїм суперником по грі — Ярославом. Виявилося, вони дружили ще зі школи. Йшли вчетверо й обговорювали гру. Потім розділилися: Богдан пішов провожати Оленку, а Ярослав — Катрю. Із того дня вони почали зустрічатися.
А через рік, коли Катря закінчила інститут, вони з Ярославом одружилися. Ярослав закінчив навчання на рік раніше, вже працював. Батьки обоє зкинулися на перший внесок, і молодята купили в іпотеку двокімнатну квартиру, з оглядкою на майбутніх дітей.
Через три роки після весілля Катря народила сина, ще через шість років — доньку.
Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала всіх родичів, знайомих і їхніх знайомих. Ярослав був інженером у великій компанії. Тепер у волейбол грав рідко, переважно влітку на пляжі. Але форму не втратив — лишався таким же підтягнутим і гарним. Кожного разу, дивлячись на чоловіка, Катря згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть уявити було важко, що могла б ніколи з ним не зустрітися, адже тоді йти на змагання не хотіла.
Звичайно, між ними вже не було тієї пристрасті, що в перший рік сімейного життя, але жили вони дружно. Приймали гостей на свята, їздили на шашлики до друзів на дачу по вихідних, відпочивали на морі. Навіть пару разів були в Туреччині. Один раз удвох, а інший раз із сином Іваном — тоді Оленка ще була лише в планах. Серед друзів їх вважали ідеальною парою. Майже єдиними, хто зберіг сім’ю до цього дня.
Оленка доброю мірою заздрила подрузі. Вважала, що Катря з Ярославом зобов’язані саме їй своїм щастям. Якби вона тоді не умовила Катрю піти на змагання, вони б ніколи не зустрілися. А ось у Оленки з Богданом не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася через два роки й досі перебувала у постійних пошуках свого щастя.
Одного вечора Катря робила уроки з сином, який навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, схиливши голову набік і висунувши язика від старання.
— Мамо, телефон, здається, — сказав Іван, піднявши очі від зошита.
Катря прислухалася. Так, дзвонив її телефон. Вдома вона зазвичай вимикала звук. Їй дзвонили часто. У когось із знайомих болів зуб, і він питав поради, що взяти, щоб перетерпіти до ранку. Хтось благав прийняти у поліклініці його важливого знайомого або начальника. Попри вимкнений звук, вона завжди брала слухавку. Адже була лікарем — не могла відмовити в допомозі.
Цього разу дзвонила Оленка. Катря підняла трубку й одразу сказала, що робить уроки з сином, попросила передзвонити пізніше.
— Пізніше буде пізно, — відповіла Оленка. — Ярослава вдома немає, так?
— Ще з роботи не прийшов. Попереджав, що затримається. Тобі щось потрібно?
— Він не на роботі. Щойно бачила його в ресторані з гарною дівчиною. Я тут із другом зустрілася. Вийшла на вулиця спеціально тобі подзвонити. Вони сіли в його машину й поїхали, мабуть, до неї. Вибач, подруго, але це не випадкова зустріч. Між ними серйозні стосунки. У мене око наметане. Чуєш?
— Чую, — відповіла Катря.
Вона знала, що Ярослав подобався жінкам. Але ніколи не давав приводу сумніватися у його вірності. Оленка випила, їй міг привидітися що завгодно. Може, взагалі сплутала. А може, Катря просто не помічала ознак наближення біди?
— Я випила мало, — одразу уточнила Оленка, немов прочитала думки подруги. Та й голос у неї був тверезий. — Не подумай, що дзвоню із заздрості. Ви з Яриком мені дуже дорогі. Ніколи не намагалася його відбити. Він же був збожеволілий від тебе. Але й мовчати не можу. ПопередІ коли Ярослав увійшов до кімнати, він мовчки взяв Катрю за руку, ніби відчуваючи її біль, і вони разом дивилися на сплячих дітей, розуміючи, що найважливіше у їхньому житті — це саме ця мить, ця маленька родина, яку ніщо не зможе розділити.