Дочекайся мене
Тарас вийшов з вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті повітря завжди особливе — не те, що деінде. А він встиг побувати в багатьох куточках світу. І щоразу серце тягло назад.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими — з двома. Двір був просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик із яскравою гіркою, пісочницею та простими турніками. Колись там ще були гойдалки та металева «павутинка». Саме від падіння з неї в Тароса залишився шрам над бровою.
Другу половину двору займало огорожене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Взимку його заливали для ковзанів. Ранок був порожній. Якби був м’яч, Тарас неодмінно би влучив у ворота, як це робив колись.
Ех, щасливі часи. Стьопа поїхав кудись у Казахстан, одружився, має двоє дітей. А Андрій вже вдруге відбуває термін. Так і розкидало їх життя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Тарас покликав його не зачиняти двері. Від ледь тліючої лампочки мало толку. Довелося постояти, щоб очі звикли до півтемряви. Скільки не вкручували яскравіших ламп, хтось завжди міняв їх на тьмяні. Це було незмінно. Дивно, як ще ніхто не зламав ніг на цих вузьких сходах.
Тарас піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей. Тут колись жила Софія. Не Соня й не Сонька — саме Софія. Так вона просила її називати. Його перше, відчайдушне й безвідповідне кохання.
Колись він часто натискав дзвінок і тікав нагору, на свій третій поверх. І чекав, поки Софія вийде. Пробігла думка зробити так і зараз, але він уже не такий швидкий, як раніше. Та й дорослому чоловікові негоже пустувати. До того ж, Тарас не був певний, чи вона ще тут мешкає.
Він усміхнувся й пішов далі, на третій. Ось і його двері. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Тарас тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Натиснув дзвінок. Заскрипів замок, і двері відчинилися. Побачивши сина, мама одразу розкрила їх ширше й кинулася до нього.
— Сину! — Вони обійнялися прямо на порозі. Мама відстібнулася. — Дай на тебе подивитися. — А потім знову пригорнула його.
За життя батька вона фарбувала волосся, робила гарні зачіски. А зараз на проборі ясно вирізалася срібляста смуга.
— Ти мені снився минулої ночі. Так і думала, що приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми в дверях… Заходь швидше. — Мама зачинила двері й знову обійняла сина.
Перші хвилини радості минули. Тарас роззувся, взяв із підставки свої капці. Вони завжди чекали його тут. А ось батькові шльопанці мама прибрала.
— Це тобі, мам. — Тарас подав їй пакет із подарунками.
— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, все ж заглянувши в пакет. — Зараз чайник поставлю. Може, поїси? — Вона заметушилася на кухні, готуючи стіл.
— Ой, дурна голова. Хліба забула купити. Зараз швидко побіжу… — Мама зупинилася посеред кухні й безпорадно заморгала. — Магазини ще закриті.
— Нічого. Я потім сам схожу. Присядь, — заспокоїв її Тарас.
Кухня здалася йому крихітною. Навіть каюта на кораблі була більшою. Як мама вміщала тут стільки речей?
— Як ти? — Тарас торкнувся маминих зморщених рук.
— Помаленьку. А ти як? Так і не одружився? — У маминих очах відбився сум.
— Не всі жінки готові чекати моряка півроку.
Після сніданку мама взялася варити його улюблений борщ, а Тарас пішов по хліб. Спускаючись сходами, він знову затримався біля дверей Софії.
І лише через кілька днів він натиснув дзвінок. Двері відчинилися. Тарас побачив Софію. Серце вдарило в груди з такою силою, ніби хотіло вискочити й зустріти її першим. Вона майже не змінилася, трохи повніша, але їй це лише додавало вигляду.
— Вам кого? — спитала Софія, оглядаючи його.
— Вибачте, — Тарас відступив до сходів.
— Тарас? Це ж ви? — спинив його її голос.
«Вона впізнала мене!» — радісно здалося в ньому.
***
— Ти пропустив гол! Через тебе ми програли! — кричав Стьопа, сердито сопучи й переходячи на фальцет.
— Нічого, у інший раз відіграємося, — поспішно заспокоював друг Тарас, відчуваючи провину.
— Ага, як же, — буркнув Стьопа, йдучи геть. — Не вмієш — не берися.
— Я не вмію? Сам Льошку підпустив до воріт! — Стьопа, постой! — Тарас наздогнав його й схопив за руку.
— Відчепись! — Стьопа вирвався й штовхнув друга.
— Сам відчепись! — відповів Тарас.
Кілька секунд вони штовхалися, а потім схопилися й впали на траву,Він обійняв її міцно, немов намагаючись притиснути до серця всі роки розлуки, і зрозумів, що нарешті знайшов свій справжній порт, де його чекали завжди.