Сводна сестра
Віка після роботи заїхала до торгового центру. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Весь відділ доручив їй підібрати подарунок. Вона щось придивляла, сфотографувала на телефон. Завтра покаже колегам — що оберуть, те й куплять. Спускалася вниз ескалатором на перший поверх. Так хотілося швидше вийти на вулицю, подалі від юрби.
— Віка?! — раптом почула вона жіночий голос.
Повернула голову ліворуч, вдивлялася в обличчя людей, що їхали вгору. Але жодного знайомого.
— Віка! — знову покликали її.
Вона озирнулась і побачила дівчину з яскраво-рудим волоссям. Та намагалася спускатися вниз по рухомому вгору ескалатору.
— Почекай мене внизу, не йди! — крикнула руда.
Віка зійшла і чекала. Полум’яне волосся на мить зникло з огляду, а потім знову з’явилося — дівчина бігла вниз, зачіпаючи людей. Рудий колір так і притягував погляд, відволікаючи від обличчя.
— Мар’яна! — скрикнула Віка, коли впізнала в тій дівчині свою зведену сестру.
— Це я. Не чекала? А я ходила містом і все визирала тебе. Так і знала, що колись зустрінемося. На першому поверсі є кав’ярні, підемо?
— Ти давно приїхала?
— Два тижні вже. Я так радий, що знайшла тебе, — щиро сказала Мар’яна.
Вибравши столик, вони сіли. Віка розглядала сестру. Яскраво-руді коси, вії, склеєні тушшю, немов соснові голки. На тонких губах — червона помада під колір волосся. Обличчя з дрібними рисами нагадувало лялькове.
Мар’яна була молодшою за Віку лише на чотири роки, їй мав би бути двадцятий, а виглядала як підліток — через худорлявість та одяг. Коротка спідниця в складку, на підколотах чорні гольфи, білі кросівки на товстій підошві. Джинсова куртка розстібнута, під нею — рожевий топ. Одяг школярки, а не двадцятирічної.
Віка помітила, як на них обертаються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Мар’яна.
Саме тоді підійшла офіціантка з меню. Мар’яна відразу втупилася в нього. Замовила піцу, торт і каву. Віка обмежилася лише кавою.
— Так хочу їсти, аж голова крутиться. Тобі пощастило — їж що хочеш, все одно не погладшаєш. А я вічно на дієтах, — зітхнула Мар’яна.
— Невже? — Віка скептично підняла біва.
Скільки вона пам’ятала, Мар’яна завжди була худорлявою.
— Ти ж не бачила моєї мамцї. Півтора центнера, не менше. Тому тато від неї й втік. А у тебе генетика гарна. До речі, у них є пиво?
— Запитай, але я не буду — за кермом, — сказала Віка.
— У тебе машина є? Оце так! Слухай, а у вас на роботі шукають когось? Я приїхала, а роботи ще немає.
— І на що ж ти живеш два тижні?
— Тата пограбувала, — захихотіла Мар’яна. — Все одно проп’є. Як ти втекла, так він запити почав, з роботи його вигнали. Якісь тимчасові заробітки були. Потім знайшов собі якусь кухарку з їдальні — вона їжу таскала. Ось тоді вже відорвався на повну.
Віка слухала й не вірила. Хоча чого дивуватися. Мар’янин батько їй ніколи не подобався. Але коли мама привела його додому, сказала, що Віка просто ревнує. Разом з ним прийшла його донька Мар’яна. Віка тоді була у одинадцятому класі, збиралася вступати до інституту.
З Мар’яною вони не зладилися відразу. Зведена сестра без дозволу брала речі Віки, псувала їх. Мама заступалася.
— У тебе всього багато, не жадій, а Мар’яна росла без матері.
Віка розуміла, що мама просто уникала скандалів, але все одно ображалася. А взимку мамі поставили страшний діагноз. Через чотири місяці її не стало.
Так званий вітчим сподівався, що Віка піде працювати, але вона втекла до обласного центру. Ще за життя мами почала відкладати гроші з тих, що давали на продукти чи кіно. Вступила до інституту, жила в гуртожитку, а по вечорах працювала у фастфуді.
Після закінчення знайшла роботу менеджером, почала нормально заробляти. Відмовляла собі в усьому й через рік купила квартиру в іпотеку. З Данилом вони почали зустрічатися одразу, як Віка влаштувалася на роботу. Півроку тому він допоміг їй купити вживану іномарку.
— А в тебе яка освіта? — спитала Віка, повертаючись до розмови.
— Вік, ти що? Де я, а де освіта. Ледве школу закінчила, працювала в кіоску. Останнім часом у тата через пияцтво з глузду з’їхало. З роботи вигнали. Думаєш, чому я сюди приперлася? Знайшов собі таку саму пиячку — тепер разом п’ють. Більше не могла там бути. І перспектив нуль.
Віка усміхнулася. Ну так. У продавщиці з кіоску справді ніяких перспектив.
— І на яку посаду ти претендуєш? — спитала Віка.
— Я б гарною секретаркою була. А директор у вас молодий?
— Не дуже. І одружений. І секретарка вже є.
— Шкода. Але прибиральницею я не буду, одА через місяць Віка дізналася, що Мар’яну заарештували — та все ж таки знайшла собі заможного чоловіка, але обікрала його й зникла, поки не потрапила у руки поліції, і тепер їй доведеться відповідати перед законом самій.