Та чи це мій син?
Соломія піднялася на другий поверх офісу, не зустрівши жодного колеги, і була рада цьому. Їй не хотілося бачити співчутливі погляди, відповідати на запитання. Вона квапливо сховалася у своєму кабінеті.
— Соломійко, нарешті, — зраділа Ганна Іванівна, з якою вони працювали разом. — А у нас тут таке діється! Івана Петровича на пенсію відправили, а на його місце призначили нового директора. Молодий, але строгий. Всіх пенсіонерів позаштачає. Боюся, і до мене скоро дійде. Як Сашко, сподіваюся, краще?
Соломія сіла за свій стіл, оглянула кабінет. Вона відчувала, що Ганна Іванівна дивиться на неї, чекає.
— Та годі вам, Ганно Іванівно. Усіх звільнить — хто тоді працюватиме? Швидше мене звільнять, я постійно через Сашка на лікарняних. Йому потрібна трансплантація кісткового мозку. На операцію треба гроші, а в мене їх немає. Звернулася до благодійних фондів, але там теж черга. Кажуть — операцію треба робити якомога швидше. Ще й донор потрібен. Я не підходжу, а мама вже у такому віці…
— Господи, та за що ж бідній дитині таке випробування?! — щиро співчула Ганна Іванівна. — А батька Сашка не намагалася знайти?
— Знайду, і що? Не впевнена, що він погодиться бути донором. Операція не безпечна. Та й не повірить, що Сашко…
У цю мить двері відчинилися, і в кабінет увійшла Оленка з кадрів. Обидві жінки повернули до неї голови, на обличчях у них застиг неспокій.
— Мені сказали, що ви вийшли на роботу. Соломіє, розумію, що вам і так важко, але наказ… — вона завагалася.
— Кажіть, — промовила Соломія, а сама подумала: «Ну от, накликала».
Олена відвела погляд, глянула на Ганну Іванівну, ніби шукаючи підтримки.
— Що, новий директор вирішив звільнити й мене? Ну вже ні. — Соломія так різко зірвалася зі стільця, що ледь не збила з ніг Оленку, яка не встигла відступити, і кинулася до дверей.
Олена щось крикнула їй услід, але стук підборів Соломії вже затихав у коридорі. Спізнені співробітники віталися, але вона нікого не помічала. «Ні за що. Не має права…» — злісно повторювала вона про себе.
Увійшовши до приймальні, вона зупинилася, побачивши за столом секретарку — молоду дівчину, ніби зі сторінки глянцевого журналу. Свіжа, блискуча, верхні гудзики білої блузки кокетливо розстібнуті.
— А де Наталка Борисівна? — запитала Соломія.
Дівчина розплющила рота, демонструючи ідеальні зуби. Але Соломія не чекала відповіді, підійшла до дверей і взялася за ручку.
— Ви куди? Туди не можна! Там нарада! — Секретарка з дивною спритністю опинилася поряд, але Соломія вже відчинила двері.
Вона першою переступила поріг кабінету директора і завмерла. Глянцева секретарка протиснулася вперед.
— Я не винувата, Тарасе Григоровичу! Вона вривається… — защебетала дівчина тоненьким голоском.
— Добре, Марічко, ідіть, — перервав її директор. І Марічка миттТемного зимового вечора, коли за вікном крутився сніг, а в домі пахло випічкою, Сашко сміявся над чимось, що сказав Тарас, і Соломія зрозуміла — нарешті їхня родина знайшла свій спокій і щастя.