Ключі від своєї квартири я забираю. Ти більше ні копійки не отримаєш від мене, мамо…
Соломія зустріла Максима на вулиці. Вона поспішала до спортивного клубу, але світлофор ніяк не перемикався. Соломія озирнулася. Між машинами утворився проміжок, і вона вирішила, що встигне перебігти, кинувшись на інший бік дороги.
У цю мить із-за повороту вискочив автомобіль, водій якого теж поспішав. Загорівся жовтий сигнал, і чоловік додав газу. Здавалося, машина та жінка, що бігла поперек, неминуче зіткнуться. Але водій встиг гальмувати і вивернути кермо. На щастя, ніхто не постраждав. Загорівся червоний, і потік машин зупинився.
Від оглушливого скреготу гальм Соломія завмерла на місці, заплющивши очі й чекаючи удару. Але замість нього почула крик чоловіка, який вистрибнув із авто.
— Тобі життя набридло? На себе плюєш, то хоча б про інших подумала! Навіщо під колеса кидаєшся? Хвилину почекати не могла?
Соломія розплющила очі і побачила перед собою мужчину років сорока з перекошеним від люті обличчям.
— Бога ради, пробачте. — Вона склала долоні, немов у молитві. — У сина змагання, він би образився, якби я не встигла. Він так готувався… А начальник не відпустив раніше. Кожна хвилина дорога… — тарахтіла Соломія, аж раптом замовкла.
Водій уважно слухав. Перестав кричати, він перетворився на досить привабливого чоловіка. Соломія зніяковіла.
Світлофор знову зазеленів, і машини рушили. Чоловік підхопив її й відтягнув на тротуар.
— До спортивного клубу поспішали? — спитав він уже спокійніше.
— Так. Звідки ви знаєте? — здивувалася Соломія.
— Ви ж самі сказали, що на змагання. Сідайте, підвезу.
— Та ні, дякую…
— Сідайте! — різко сказав він.
Соломія поспішила до авто. За три хвилини вони вже були біля клубу. Чоловік теж вийшов.
— Я сама дійду…
— Та я не за вами.
— Тато! — До нього з криком кинулася дівчинка-підліток із рюкзаком.
Вони обійнялися, потім сіли в машину. Соломія стояла, наче зачарована. Нарешті, вона опам’яталася й кинулася до входу.
Так вони і познайомилися. Іногда з випадкової зустрічі та небезпеки народжується щось більше.
Соломія встигла побачити виступ сина. Він посів третє місце.
— Ну що, у кафе? Святкуємо перемогу? — спитала вона, коли Юрко вийшов із роздягальні.
— Я не переміг. Лише третє місце, — похмуро відповів він.
— Лише третє, — передражнила його Соломія. — Скільки хлопців змагалося? А перемогли лише троє, і ти серед них. Я пишаюся тобою. Наступного разу буде перше. Хвилювався?
— Трохи. Поїдемо додому. Втомився. Думав, ти не прийдеш.
Через три дні Соломія знову побачила чоловіка біля клубу.
— Ви? Знову за донькою?
— Максим. Ні. Вона вже дві години як вдома. Я вас чекав. — Він завагався. — Хотів дізнатися, як син виступив? Встигла?
— Так, завдяки вам. Третє місце.
— Чудово! Отже, не даремно ризикували. — Вони посміхнулися.
До них підійшов Юрко.
— Ваш син? — спитав Максим.
— Так, Юрко. А це Максим…
— Без по батькові. — Чоловік простягнув руку.
Юрко подав свою, і Максим міцно стиснув її. Під час прогулянки він запросив їх на змагання вихідними.
— Правда? Мам, підемо! — зрадів Юрко.
— Отже, домовилися? — Максим дивився на Соломію з надією.
— Я не дуже фанатка боротьби, — знизала плечима вона.
— Ось моя візитка. Додайте номер, щоб знали, що це я дзвоню.
— А в мене немає. — Соломія дістала телефон, набрала номер.
— Дякую, збережу, — відповів Максим, скинувши дзвінок.
— Хто це? — спитав Юрко, коли вони піднімалися сходами.
— Пам’ятаєш, як я спішила на твої змагання? Він підвіз мене, хоча спочатку ледь не збив.
— Ти не розповідала.
— Та не збив же. Зате я встигла і побачила твою перемогу.
Вони почали зустрічатися. Тепер Соломія частіше затримувалася після роботи, а в дні тренувань вони з Максимом разом зустрічали Юрка.
— Мам, він що, закоханий у тебе? — якось спитав хлопчик.
— А що, в мене не можна? Я стара чи некрасива?
— Ні. Дуже гарна.
— Добре, що розумієш. Мені тридцять два. Для тебе я мама, а для інших — жінка. Тобі не подобається?
— Ні. А тобі він?
— Ну… Так, — Соломія легенько почервоніла.
— А його донька тепер буде моєю сестрою?
— Ще рано. Але тобі було б цікаво?
— Не знаю, — чесно зізнався Юрко.
Він не пам’ятав батька. Той пішов, коли Юркові було два з половиною. Хлопчику завжди хотілося, щоб у нього теж був тато. Особливо боліло, коли друзі хвалилися новими телефонами: «Тато подарував». Юрко не заздрив гаджетам — йому бракуваАле одного разу Максим сказав Соломії: “Життя — як ця наша зустріч: іноді треба спинитися, щоб побачити щось справді важливе”.