“Не березі, довго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з помешканням не визначусь. Надіюсь, не виженеш?” – сказала сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Марічка любила поспати зранку.
“Марічко, вставай. Університет проспиш!”
Марічка щось пробурмотіла й натягнула на голову ковдру.
“Знову пізно за комп’ютером сиділа? Лягай раніше – легше й прокидатиметься. Та я ж тебе не відпущу. Вставай!” – Ганна здерла з онуки покривало.
“Ну, ба…” – обурено протягла Марічка, але все ж підвелася, позіхнула й потягнулася, піднявши руки вгору, похитувалася на струнких ногах.
“Прудкіше, чай холоне”, – підганяла її Ганна і вийшла з кімнати.
“Та коли це все скінчиться”, – буркнула собі під ніс Марічка, тягнучись за нею.
“Я все чую! Хто це тебе дістав? Невже я?” – Ганна різко зупинилася, й Марічка врізалася в неї. – Ще раз почую – образиться. Не подобається – йди до матері.”
“Пробач, ба”, – Марічка чмокнула бабусю в щоку й метнулася до ванної.
“Лисиця”, – похитала головою Ганна. – Звичайний ранок звичайного дня. Так і життя непомітно мине, – раптом подумала вона. – Зараз проводжу Марічку й сяду за роботу. Добре, що можна вдома працювати. На одну пенсію не вижили б.”
Ганна сіла за стіл і взяла з тарілки шматок учорашнього сирника.
“Ба, я ж казала, що не їм зранку, тим більше сирник”, – за спиною пролунав невдоволений голос Марічки. – Чай вип’ю, а сирник не буду.” Онука сіла навпроти, кинувши бабусі впертий погляд.
“Тоді візьмеш із собою. Кісточки просвічують. Їж, кажу. До вечора ходитимеш голодна.”
Марічка зітхнула й відкусила шматок сирника з таким виглядом, ніби жувала дощового черв’яка.
Так повторювалося щодня. Загнати в онуку зайвий шматок можна було лише умовлянням або шантажем. Оце вам і мода на худіння.
“Ось і молодець”, – Ганна взяла свою чашку й порожню тарілку, щоб Марічка, не дай Боже, не поклала туди свій недоїджений шматок, і склала в мийку.
Онука дожувала, одним ковтком допила чай і вискочила з-за столу.
Не встигла Ганна помити посуд, як із передпокою почувся шелест. Вона поспішила туди.
“Так і знала, що вийдеш. Годі вже навідуватися за мною, я не дитина. Нормально вдягнулася, бачиш?” – Марічка застебнула куртку й обмотала шию шарфом. Випередивши бабусю, вперто додала:
“Шапку не вдягну.
“Не забарися, а то я хвилюватимуся. А в мої роки хвилюватися шкідливо”, – сказала Ганна вже вслід онуці, яка вибігала з квартири.
Зітхнувши, Ганна замкнула за нею двері й пішла в Марічкину кімнату. От і знову – ліжко не заправлене. Боротьба з цим була такою ж марною, як і змушувати її вдягати шапку. І якщо вона вдягала її, то за дверима все одно знімала й ховала в сумку. “Та й Боже з нею, хто її ще й побалує, як не бабуся?” – думала Ганна, розправляючи покривало.
Потім вона пішла до своєї кімнати й сіла за комп’ютер. Коли в двері подзвонили, вона глянула на годинник – дванадцята. Зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок повторився – тепер довший і настирливіший.
Ганна відчинила двері й побачила перед собою доглянуту жінку невизначеного віку, одягнену дорого й модно, з яскраво-червоною помадою на губах, розтягнутих у посмішці. Вона здивовано застигла. Жінка теж мовчала. Ганна швидше здогадалася, ніж впізнала її.
“Людмила?!” – видихнула вона.
Жінка посміхнулася ще ширше, відкривши надто рівні й білі зуби, щоб бути справжніми.
“Чекала, чи впізнаєш мене”, – сказала сестра. – Увійти можна? Чи будеш тримати мене на порозі?” Людмила підхопила валізу й об’ємну сумку.
“Заходь”, – Ганна відступила, досі не оговтівшись від несподіванки. – Звідки ти?”
“Звідти”, – відповіла старша сестра й вкатила в передпокій валізу. Поруч поставила сумку, майже заблокувавши весь простір.
“Вирішила повернутися на батьківщину. Досить жити в чужих краях, час і честь знати. А у вас усе, як було”, – Людмила пронизливим поглядом окинула передпокій, помітивши потерті шпалери й полинялий лінолеум.
“Ти назавжди?” – спитала Ганна, пробравшись до дверей і замкнувши їх.
“Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з помешканням не визначусь. Надіюсь, не виженеш?” – вона не питала, просто констатувала. – Ти одна, заміж не вишла? – Людмила хрипко засміялася своєму жартові.
“Онука зі мною. Зараз університет.
“Ого, вже велика. А донька де?”
“Донька з чоловіком окремо. Роздягайся, я чайник поставлю. Вибач, не чекала тебе, з чаєм лише залишки учорашнього сирника. Будеш?” – крикнула Ганна з кухні”Не знайшла сили пробачити за життя – не встигла й за смерть,” – прошепотіла Ганна, проводжаючи поглядом осіннє сонце, що ковзало по холодному каменю на могилі сестри.