Володимир довго сидів, дивлячись на телефон. Він і так затягував. Нарешті, глибоко зітхнувши, натиснув кнопку виклику. Пролунав один гудок, другий… «Ні, не можу», — лаючи себе за боягузтво, він уже збирався зійти, коли раптом почув у трубці голос Тараса:
— Привіт, ледачий! Куди подівся?
— Привіт. Так, справи…
— Усе гаразд? Допомога потрібна? — одразу ж відгукнувся друг.
— Ні, усе добре. А у вас як?
— У нас теж нічого. Тільки Оленка турбує. Закохалася, уявляєш? То плаче, то танцює. То з хати не вижену, то до ночі десь блукає. І головне — мовчить, як під підпіллям. А ти досі не одружився?
Володимир ковтнув повітря, немов перед стрибком у воду з десятиметрової вишки. Ось він, той слизький момент.
— Ні, але збираюся, — промовив раптом осиплим голосом.
— Невже знайшлася та, що нарешті підкорила серце запеклого холостяка? Час уже, друже, давно час. На весілля не забудь запросити. Обиджуся, якщо проґавиш.
— Обов’язково. Без вас ніяк.
— До нас не плануєш?
Володимир чекав цього питання. Тепер дороги назад немає.
— Та я… власне, вже тут, приїхав.
— Як? То чого мовчиш, ледачий? В готелі зупинився? Марійка образиться. Коли до нас?
— Гей, повільніше, — засміявся Володимир. — Я не встигаю відповідати. Заїду якось…
Він приїхав давно, півроку тому. Але другові не обов’язково це знати. Купував квартиру, облаштовував, з роботою розбирався, та ще й батько хворів. А головне — через Оленку не хотів з’являтися раніше часу.
— Ніяких «якось». Чуєш? Знаю я тебе. Давай зараз же до нас, — загорівся Тарас.
— Сьогодні вже пізно. Завтра, — пообіцяв Володимир.
— Дивись, чекатимемо. Піду Марійку потішу.
Отак, перший крок зроблено. Якби знав Тарас, якого сюрпризу він для них із Марійкою приготував, не радів би так. Оленка могла б ним пишатися. А він поводить себе, як боязкий хлопчисько, що боїться знайомитися з батьками дівчини. «А Оленка молодець, не зрадила. Дивись ти, я її немовлям на руках тримав, а тепер сам на ній хочу одружитися».
Але про все по порядку…
***
Вони дружили з першого курсу — Тарас, Володимир і Марійка. Обоє закохалися в розумну та гарну дівчину. Її любили багато хто, але ніхто не витримував конкуренції з Тарасом і Володимиром. Через неї й вони сварилися, бо жоден не хотів поступитися. Якщо Марійка й здогадувалася про те, що коїться в серцях друзів, то робила вигляд, нічого не помічає, ставилася до обох рівно, нікого не виділяла.
Хлопці шаленіли, справа ледь не дійшла до бійки. Потім умовилися: якщо подруга обере когось із них або зовсім іншого — не заважатимуть. Але кожен із усіх сил намагався привернути її увагу.
Наприкінці третього курсу Марійка раптом почала більше часу проводити із Володимиром. Він надувався від гордості. А Тарас шаленів від розпачу, проте угода була угодою. Віддалився настільки, що навіть перестав ходити до інституту, лише б не бачити їх разом.
Володимир купив пляшку горілки і прийшов до друга. Весь вечір пили й розмовляли. Наприкінці Володимир зрозумів: не любить він Марійку так, як Тарас. Той і справді не міг без неї жити.
Вирішив просто — вдав, що закохався в іншу. Марійка, звісно, заревнувала, влаштувала скандал, плакала, звинувачувала у зраді. Як і передбачав Володимир, вона знайшла розраду поруч із Тарасом.
А той кохав її так самовіддано, що незабаром Марійка відповіла йому справжнім почуттям. Володимир, звісно, ревнував, але розумів: із Тарасом вона буде щасливішою. Він нікЗазвичай історія про кохання закінчується фразою «І жили вони довго і щасливо», але в них вона лише починалася, бо Оленка, народжуючи внука, подарувала всім не тільки нове життя, а й нову надію — тепер вони були однією родиною, міцнішою, ніж будь-коли.