Тяжкий вибір
“Бабу, я не хочу каші,” — тихенько почав відсувати від себе тарілку Макарко, не зводячи очей з Тетяни.
Так колись робила її донька. Коли не хотіла юшки чи каші, поступово підштовхувала тарілку до краю столу, поки та не падала на підлогу. Звідки це в ньому? Він же не міг цього бачити чи знати. Доросла Соломія так ніколи не робила. Невже гени?
Маленьку доньку Тетяна лаяла, а от на Макарка злитися не могла.
“Стоп!” — різко сказала вона, поки тарілка не опинилася на краю. — “Не хочеш — не їж. Випий чаю.”
“А цукерку можна?” — спитав Макарко.
“Ось цукерку не можна. Ти ж з’їв одну перед сніданком і перебив собі апетит. До обіду нічого солодкого.”
“Ну ба-а-а…” — протягнув хлопчик.
У нього в очах вже блищали сльози, губки скривилися — ось-ось заплаче. Маленький плутишка знав, як це на неї діє, і цим користувався.
“І плаче він так само, як його мама у дитинстві,” — з сумом подумала Тетяна, готова вже здатися. Але в цю мить задзвонив телефон.
“Візьми печиво,” — сказала вона, виходячи з кухні.
“Не хочу печиво!” — капризно крикнув їй услід Макарко.
Тетяна відчинила двері. На порозі стояв Богдан, її зять і батько Макарка.
“Добрий день, Тетяно Миколаївно. Ви, як завжди, чудово виглядаєте,” — посміхнувся він.
Їй було приємно, але вона відповіла сухо:
“І вам не хворіти. Заходьте.”
“Тату!” — у передпокій вбіг Макарко.
Богдан нахилився і підхопив сина на руки, міцно притиснув до себе.
“Який ти вже важкий! Виростив як!” — його очі наповнилися ніжністю.
“А що ти мені приніс?” — спитав Макарко, трохи відвівшись.
“А ти себе добре поводив? Бабусю слухався? Не бешкетував?” — Богдан глянув на Тетяну. Вона мовчала, відвела погляд.
“Ну, зізнавайся, що наробив?” — пощипав сина Богдан.
“Я каші не з’їв. Мене покарали в садочку, я побився з Дениском. Я не винен, він перший почав! Він відібрав у мене машинку, я йому дав здачі. Мене покарали, а його — ні.”
“Несправедливо,” — похитав головою Богдан.
“Макарко, іди в кімнату, мені потрібно поговорити з татом.”
Богдан опустив сина на підлогу, дістав із кишені пальта машинку й віддав хлопчикові. Той, радісний, побіг у кімнату. Богдан пройшов за Тетяною на кухню, сів за стіл. Вона прибрала тарілку з недоїденою кашею і залишилася біля раковини.
“У цього Дениска така мама… Я стільки вислухала на свій рахунок. Вона вимагала, щоб я покарала Макарка. Але ж Дениско тепері й сам ляпає дітей, а потім на них скардиться. Діти б’ються — це нормально. Але все ж не варто заохочувати Макарка давати здачі,” — з докором сказала Тетяна.
“Я так вам вдячний, Тетяно Миколаївно, що ви взяли на себе турботу про мого сина. Без вас я б не впорався.”
“Як інакше? Я ж його рідна бабуся,” — відповіла вона.
Тетяна відчувала, що трохи кокетує. Так, Макарко — її онук, але вона скоріше схожа на його матір, ніж бабусю.
“Тетяно Миколаївно, може, все ж наняти няню?”
Богдан завжди звертався до неї за іменем-по батькові, підкреслюючи її статус. Вона скривилася.
“Що ви таке говорите?” — Тетяна швидко глянула на Богдана.
Він розглядав її. Жінка завжди відчуває зацікавлений погляд чоловіка. Їй було і приємно, і ніяково.
Вона відвернулася до раковини, відкрила воду й одразу закрила кран. “Господи, я нервую. Ще й щоб він це помітив…” — подумала вона, знову обернувшись до нього й схрестивши руки на грудях.
“Жодної няні. Думаєте, чужа жінка буде піклуватися про вашого сина краще за мене? І слухати не хочу.”
“Але він потребує багато уваги. Ви могли б влаштувати своє особисте життя…” — Богдан зніяковів і покашляв.
“Ви теж могли б влаштувати своє.”
Вони подивилися один на одного й відвели очі.
Вона ніколи не розуміла, що такий чоловік, як Богдан, знайшов у її легковажній та гарячій доньці. Він був старший за Соломію на п’ятнадцять років і більше підходив за віком до Тетяни, ніж до її доньки.
Але він любив Соломію — у цьому вона не сумнівалася. Навіть трохи заздрила їй. Коли Соломія сказала, що виходить заміж, Тетяна, звичайно, почала її відмовляти.
“Він старший за тебе, мудріший, а ти ще дитина. Що спільного між вами?”
“Мамо, ми кохаємо одне одного. Мені вже двадцять. Якщо не дозволиш — втечу з дому. Все одно вийду за нього. А ти просто заздриш мені,” — уколола матір Соломія.
“Не поспішай, краще познайомтеся. — Тетяна сподівалася, що за цей час Богдан розчарується в Соломії. — Тобі більше підійшов би одноліток.”
“Вони всі нудні. Скажи, якби Богдан зустрівся тобі раніше, ніж менТетяна подивилася на Макарка, що весело бігав по двору їх нового дому, і зрозуміла, що щастя — це просто бути поруч з тими, кого любиш.