**Ціна щастя**
Ярослав лежав на дивані, заплющивши очі й прислухаючись до звуків у будинку й за вікном. Крізь стеклопакети з вулиці долітали приглушені сигнали клаксонів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сварилися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й слухати, намагаючись вгадати, в якій квартирі дивляться телевізор, а в якій лаються, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знов мрієш? А уроки зробив?..
Ярослав міг присягнути, що йому не прийшлося — він почув голос мами, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була порожня, двері в передпокій відчинені. І якби зараз звідти, з темряви, з’явилася мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мама вже ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомна біль.
Ярослав сів і спустив ноги на підлогу, відчувши ступнями м’який ворс килима. *«Я з’їду з глузду, якщо залишуся тут. Треб було брати зворотній квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий»*, — подумав він. Вп’явся ліктями в коліна й, схопившись голову руками, почав розгойдуватися.
Від раптового дзвінка він здригнувся, лікоть зісковзнув, і голова рипнула вниз. Ярослав уйшов і взяв зі стола телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уткнувся у листок на столі: *«Синочку, рідний мій!..»*
— Ярославе, це тітка Оля. Ти як? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?
— Ні, усе нормально. — Він поклав телефон, склав листа й сховав його у шухляду серванту.
Він не може більше бути сам. Вже й голоси почали здаватися. Знов узяв телефон, відкрив список номерів і прокрутив. *«Гришко, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»*
— Гришку, привіт! — сказав Ярослав, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав такого.
— Постривай. Ярослав?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув Гришко в слухавці.
— Приїхав, а мене, бачу, не чекали й забули, — образився Ярослав.
— Та не забув я тебе, шлюха сину. Не очікував — це правда. Ти зараз де?
— Вдома, — похмурішав Ярослав.
За зміною тону Григорій одразу зрозумів, що щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчую. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схуділа. Я навіть не відразу впізнав. Скільки ще пробудеш тут?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Або ні, краще давай до нас. З глузду, мабуть, там сам зходиш.
— До нас? — перепитав Ярослав.
— Так, я ж одружився. На Мар’янці. Уявляєш? Вона поруч стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай прямо зараз. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито сказав Ярослав.
*«От тобі й навіть, одружився. Мар’янка з першого курсу з ума зходила за Гришком, а він то з Оленкою, то з Наталкою крутив, поки я його не відкрив очі…»* Ярослав швидко зібрався і замовив таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив для них і Григорія коньяк і вино для Мар’янки, коробку цукерок і нарізку з м’яса.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні він не виходив із дому. Було приємно розім’ятися. Проходячи повз третій поверх, раптом почув тихе пискляве плаксиве завивання — чи дитини, чи цуценяти. Зупинився.
— Гей, хто там? — запитав він, притулившись вухом до дверей.
Пискляві звуки замовкли. Ярослав постояв трохи й вже збирався йти далеко, як за дверима знову почулися нудні монотонні звуки.
— Хто там плаче? — спросив Ярослав.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосочок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де її? Ти що, сам? — запитав Ярослав.
— Мама до бабусі в лікарню пішла, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Ярослав. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Євір. Хочеш, я тобі віршик про Святого Миколая розкажу?
— Давай, — погодився Ярослав.
Ярослав слухав і всміхався. Він у дитинстві теж такі вчив, тільки забув.
— За вірш подарунок належить. Тільки як я його тобі передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга на ненадовго зайду й повернуся до тебе. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав Ярослав і пішов далі.
Двері відчинив Гришко й одразу вхопив Ярослава в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ — ні слуху, ні духу.
— Давай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Ярослав відгорнувся й побачив у дверях кімнати Мар’янку. Вона змінилася, стала гарВін стиснув її в обіймах, відчуваючи, як переплелися їхні долі, і зрозумів, що справжнє щастя не має ціни.