Ось адаптована історія українською мовою:
**Ціна щастя**
Олег лежав на дивані, закривши очі й прислухаючись до звуків у квартирі й за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені гудки автомобілів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі щось сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й угадувати, де хтось дивиться телевізор, де сваряться, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Олег міг би присягнутися — це був голос мами. Далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була пуста, двері в коридор відчинені. І якби зараз звідти, із темряви, з’явилася мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мами вже ніколи не буде. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Олег сів, опустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. *«Я звірюся, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий»*, — подумав він. Втупився ліктями в коліна й, схопившись за голову, почав гойдатися.
Раптовий дзвінок змусив його здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова рвонулася вниз. Олег підвівся, взяв із столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд впіймав аркуш на столі: «Сину мій рідний!..»
— Олеже, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, самому? Може, таки приїдеш до нас?
— Ні, усе нормально. — Він поклав телефон, склав листа й сховав у ящик шафи.
Більше не можна залишатися самому. Вже й голоси почали чутися. Він знову взяв телефон, відкрив контакти й прокрутив. *«Ігор, старий друг з університету. Ось хто мені потрібен!»*
— Ігор, привіт! — голос друга лунав із трубки.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав такого від тебе.
— Стривай. Олег?! Ти що, приїхав? — Ігор радісно захрюкав у трубку.
— Приїхав, а мене, бачу, і не чекали, — образився Олег.
— Та не забув я тебе, бешкетнику. Не чекав — це правда. Ти де зараз?
— Вдома, — Олег став серйознішим.
Ігор одразу зрозумів: щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Мої співчуття… Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Навіть не одразу впізнав. Надовго приїхав?
— На три дні.
— Приїхати до тебе? Або… краще давай до нас. Звірюся, мабуть, там сам.
— До вас? — перепитав Олег.
— Так, я ж одружився. На Марійці. Уявляєш? Вона тут стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене інша. Квартиру з дружиною в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито сказав Озеров.
*«Оце так… одружився. Марійка ще з першого курсу по Ігорю сохла, а він то з Тетяною, то з Іринкою крутив, поки я йому очі не відкрив…»*
Олег швидко зібрався й викликав таксі. Дорогою попросив зупинитися біля магазину. Купив з Ігорем коньяк, вина для Марійки, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні не виходив із дому — приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь підвивання — то дитина, то цуценя. Зупинився.
— Гей, хто там? — притулився до дверей.
Підвивання стихло. Він уже хотів іти далі, як із-за дверей знову почулися монотонні звуки.
— Хто там плаче? — спитав Олег.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — Олег насторожився.
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Олег. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Артем. Хочеш, розкажу тобі віршик про Снігуроньку?
— Давай, — Олег усміхнувся.
Він слухав і посміхався. У дитинстві сам такі вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як я тобі його передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга зайду ненадовго і повернусь. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Дід Мороз?
— Ні. Чекай, — сказав Олег і пішов далі.
Двері відчинив Ігор і одразу схопив його в обійми.
— Привіт, друже! Скільки років, скільки зим!
— Дай хочаб роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Олег відсторонився й побачив Марійку. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все доделали. — У голосі Ігоря відчувалася гордість. *«Диви, мовляв, заздри!»*
Олег оглянувся й присвистнув.
— Оце так! Не скромничай. Гарно у вас.
— У борги влізли, але окремо від батьків. Нащадка плануємо. — Ігор сяяв, як виВони стояли в обіймах — Олег, Артем і Настя — і в цю мить він нарешті зрозумів, що справжнє щастя не має ціни, адже його неможливо купити, а можна лише знайти.