— Алло, Олеся? — почувствувала вона знайомий голос.
Серце в грудях різко забилося, немов хотіло вистрибнути. Вона не змогла вимовити жодного слова. Якби не дзижчання телевізора, чоловік би напевно прокинувся від цього дзвону.
— Я сумував. Не міг більше чекати. Постійно думаю про тебе. Давай зустрінемося, — говорив у трубці приємний чоловічий голос.
Олеся вийшла із кімнати, щільно закривши за собою двері. Притулилася до стіни у передпокої. Ноги раптом стали м’якими, непослушними.
— Олесю, ти тут? — голос кликав, вабив, лякав своєю реальністю.
Не треба було брати трубку. Навіщо вона не глянула на екран?
Вона намагалася забути, з усіх сил намагалася стерти з пам’яті його, ту божевільну ніч. Умовляла себе, що в неї міцний шлюб, добрий чоловік, вони разом стільки років. Їй більше нікого й нічого не треба…
Зі своїм майбутнім чоловіком Олеся вчилася в одному класі. Віктор був відмінником, вигравав олімпіади з математики та фізики. У старших класах він почав носити окуляри, і до нього прилипло прізвисько «Ботанік». І недарма. Він був спокійним, трохи повним, з рум’яними щоками — справжній інтелігент.
Олеся, як і інші дівчата, не бачила в ньому об’єкта для закоханості. Попросити списати контрольну або підказати — так, але не більше. Їй подобались хлопці яскраві, гарні, спортивні, з почуттям гумору.
Якось вони випадково зустрілися на вулиці, розговорилися, згадали однокласників. Віктор тепер носив лінзи. «А він нічого собі», — подумала тоді Олеся.
Віктор закінчив київський університет, а Олеся ще вчилася на останньому курсі медичного. Обмінялися номерами — на всяк випадок. Після школи минуло п’ять років, однокласники планували зустріч. Віктор пообіцяв подзвонити та сказати, коли і де буде вечірка. Олеся дала йому свій номер, але йти не збиралася. І Віктора одразу викинула з голови.
Але через кілька днів він подзвонив і запросив у кіно. Хлопці в неї бували, але нічого серйозного не виходило. Ті, хто їй подобався, не звертали на неї уваги, а з тими, хто не подобався, вона сама не хотіла зустрічатися.
— Іди, а то засидишся в старих дівах, — казала мати.
Тому Олеся пішла з Віктором у кіно. Так вони почали зустрічатися. Незабаром він зізнався у коханні і зробив пропозицію. З ним було спокійно. Він працював у великій компанії, і йому передбачали гарне майбутнє.
— І ще думаєш? Бери й ліпи з нього що хочеш, — порадила мати, і Олеся погодилася.
Відносини були рівними. Сварки траплялися, але тільки через Олесю.
Потім вони народили доньку. Свекруха в їхні стосунки не втручалася, із задоволенням сиділа з онукою, якщо треба. Та й батьки Олесі ніколи не відмовляли у допомозі.
Другу дитину вона не наважилася народити. Пристрасті між нею та Віктором не було ніколи. Він і в ліжку не горів почуттями. Олеся іноді думала, що їхнє інтимне життя занадто рідке та нудне. Але з іншого боку — він був надійний, такий не зрадить. Багато колег і пацієнток зі сльозами розповідали про зради чоловіків, розлучення, складності самотнього виховання дітей.
Донька виросла, закінчила школу. Вона не пішла ні за батьком, ні за матір’ю — вчилася у Києві на дизайнера і вела досить розкуте життя. Коли Олеся дзвонила і питала про гроші, та сміялася: «Бабусі між собою змагаються, хто більше дарує».
Так, бабусі любили і пестили єдину онуку. Колись свекруха переконувала Олесю народити ще, щоб було по онуку. Але вона не шкодувала. Дивувалася лише, як у них взагалі народилася донька з такими стосунками.
Так вони й жили. А пів року тому Олесю призначили завідувачкою поліклініки на місце тієї, що пішла на пенсію. Нова робота забирала багато часу та сил. Треба було їздити на наради, конференції.
На одній із них вона зустріла Андрія. Чоловіків на заході було значно менше, ніж жінок. Високий, молодий, привабливий і доглянутий — він відразу привернув увагу. Старші колеги, хоч і ставилися по-материнськи, теж з задоволенням з ним спілкувалися. Молодші ж відверто залицялися, підсажувалися за стіл у ресторані.
Конференція закінчувалася фуршетом. Олеся збиралася їхати додому — не любила таких вечірок. Але сусідка по номеру в готелі переконала залишитися.
— Саме на таких вечірках і трапляються найцікавіші знайомства. Ніколи не знаєш, хто може стати в пригоді, — мудро сказала колега.
І Олеся залишилася.
Представник організаторів сказав довгий тост, подякував усім за участь… Говорив так багато, що багато хто вже почав пити, не дочекавшись кінця.
За годину поважних лікарів було не впізнати. Розвеселені вином, вони розповідали смішні історії— Поїдемо разом, — прошепотів Андрій, міцніше стискаючи її руку, і вона, зідхнувши, кивнула, бо зрозуміла — назад дороги немає.