“Прийди, коли зможеш”
— Алло, Оленко? — почувся знайомий голос.
Серце Олени раптом забилося так швидко, що перехопило дух. Вона не могла вимовити й слова. Якби не тихий гомін телевізора, цей стукіт почув би її чоловік.
— Я сумував. Не міг більше чекати. Постійно думаю про тебе. Давай зустрінемося, — говорив у трубку приємний чоловічий голос.
Олена вийшла з кімнати, щільно закривши двері. Притулилася до стіни у передпокої. Ноги раптом стали ватяними, неслухняними.
— Оленко, ти тут? — голос кликав, вабив, лякав своєю реальністю.
Не треба було брати трубку. Даремно вона не глянула на екран.
Вона силкувалася забути. Забути його, ту божевільну ніч. Нагадувала собі, що в неї міцний шлюб, добрий чоловік, вони разом багато років. Їй більше нічого й нікого не треба…
З майбутнім чоловіком Олена вчилася в одному класі. Богдан був відмінником, вигравав олімпіади з математики й фізики. У старших класах почав носити окуляри, тому його прозвали “Бібліотекарем”. І недарма — спокійний, трохи повний, з рум’яними щоками, він справді нагадував персонажа зі шкільних підручників.
Олена, як і всі дівчата в класі, не бачила в ньому об’єкта закоханості. Списати складну задачу, підказати на контрольній — це інша справа. Їй подобались хлопці яскраві, гарні, спортивні, з гумором і трохи нахабні.
Але одного разу вони випадково зустрілись на вулиці, розговорились, згадали однокласників. Богдан тепер носив лінзи. “А він нічого собі, милий”, — подумала тоді Олена.
Він закінчив київський університет, а Олена ще вчилась на останньому курсі медичного. Обмінялись номерами, на всяк випадок. Після школи минуло п’ять років, однокласники збирались на зустріч. Богдан обіцяв подзвонити, сказати, де й коли. Олена дала йому номер, але йти не збиралась. Вона викинула його з голови ще тоді.
Але через кілька днів він подзвонив і запросив у кіно. Хлопці в неї були, але серйозних стосунків не складалось. Ті, хто їй подобався, не звертали уваги, а з тими, хто не подобався, вона й сама не хотіла зустрічатись.
— Ходи, бо так і залишишся старою дівою, — казала мати.
Тому Олена пішла з Богданом у кіно. Так вони й почали зустрічатись. Незабаром він зізнався у коханні й зробив пропозицію. З ним було спокійно. Він працював у великій компанії, йому пророкували гарне майбутнє.
— Що ти ще вагаєшся? Біри його, — порадила мати, і Олена погодилась.
Стосунки були рівними. Сварки траплялись, але лише через Олену.
Потім у них народилась донька. Свекруха у їхні справи не лізла, але радо сиділа з онукою. Батьки Олени теж завжди допомагали.
Другої дитини вона так і не наважилась народити. Страху між ними з Богданом ніколи не було. Навіть у ліжку він не був пристрасним. Часом Олені здавалось, що їхнє інтимне життя занадто рідке й нудне. Але вона була впевнена — він ніколи не зрадить. Багато її колег і пацієнток зі сльозами розповідали про зради чоловіків, розлучення, про те, як важко виховувати дітей самій.
Дочка виросла, закінчила школу. Вона не пішла ні за батьком, ні за матір’ю — вчилась у Києві на дизайнера й вела досить бурхливе життя. Коли Олена дзвонила й питала про гроші, та сміялась: бабусі змагаються, чия любов сильніша, і щедро доводять це.
Так, бабусі любили єдину онуку. Колись свекруха переконувала Олену народити ще — тоді кожній дісталась би дитина. Але Олена не шкодувала, що більше не народила. Часом вона дивувалась, як у них з Богданом взагалі вийшла така донька, враховуючи його ставлення до інтиму.
Так і жили. А півроку тому Олену призначили завідувачкою поліклініки, замість тієї, що пішла на пенсію. Нова робота забирала багато часу й сил. Довелося їздити на наради, конференції.
На одній із них вона й познайомилась з Артемом. Чоловіків на конференції було значно менше, ніж жінок. Високий, молодий, привабливий і доглянутий — він одразу привернув увагу. Досвідчені лікарки, хоч і ставились до нього по-материнськи, теж з задоволенням з ним спілкувались. Молодші ж відверто залицялись, підсаджувались за його столик у ресторані.
Конференція завершувалась святковим фуршетом. Олена збиралась їхати додому — не любила пиятик, уникала таких вечірок. Але сусідка по номеру переконала її залишитись.
— Саме на таких фуршетах і відбувається найцікавіше. Ніколи не знаєш, хто може стати в пригоді. Довіряй моєму досвіду, — вмовляла колега.
І Олена залишилась.
Представник організаторів виголосив довгий тост, подякував усім учасникам… Говорив так довго, що багато хто вже почав пити, не дочекавшись закінчення.
За годину поважних лікарів було не впізнати. Від випитого вина вони оживились, розповідали смішні історії з практики, схожі на анекдоти. У медиків мало заборонВони стояли на пероні, обіймаючись, і Олена раптом зрозуміла, що щастя — це не довга дорога, а мить, коли ти нарешті смієшся без примусу і дихаєш повною грудьми.