Диван «Мрія»
Олег і Марічка зустрічалися вже два роки. Марічка ночувала у Олега, коли його мама їхала на дачу чи до подруги у Львів. Вони цінували кожну мить, проведену разом. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплом, але незабаром почнуть лити дощі. Мама перестала виїжджати на всі вихідні. Тепер треба було чекати, поки вона поїде до подруги. Але це траплялося нечасто.
Кохані зажурилися.
— Олеже, ти мене більше не любиш? Не хочеш бути зі мною і в радості, і в горі? — Марічка тонко натякнула, що пора б уже подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку, і вже півгодини не могли розлучитися.
— Звідки ти це взяла? — Олег відсторонився і подивився Марічці в очі. — Я б зараз же повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімну квартиру я поки не потягну, тобі ще рік навчатися. Хіба що ти погодишся жити з моєю мамою. А з твоїми батьками — теж не варіант, у вас тісна квартирка. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозицію. — Марічка зітхнула, але замість зітхання вирвався схлип.
— Марічко, я обіцяю, що щось придумаю. Я тебе дуже люблю.
— Я теж, — тихо відповіла вона.
— Гаразд. Ходімо, — рішуче сказав Олег і взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Попрошу твоєї руки в батьків. Чи передумала?
— Ходімо! — радісно скрикнула Марічка.
Так, тримаючись за руки, вони і увійшли до квартири.
— Заходьте, молоді, — ласкаво сказала мати, зустрічаючи їх.
На кухні вже стояли чотири чашки і вазочка з печивом і цукерками, ніби їх чекали.
— Та я вас у вікно побачила. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам блукати вулицями. Скоро зима. Що ночуєте разом — ми знаємо. — Після цих слів Марічка опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що вам не хотілося б жити з батьками. У мене на роботі колега продає однокімнатну квартиру. Я одразу подумав про вас. Тож… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Марічка.
— Не поспішай радіти. Олег чогось насупився.
Той прямо подивився батькові в очі.
— Ви ж не багаті. Соромно брати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, сам заробив би на житло, — сказав Олег.
— Та чого соромитися? Ми ж її купуємо, а не крадемо, — розсудливо зауважив батько, трохи засмучений. — Кому ж нам допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга допомогти вам. Заробиш — купиш більшу, а поки житимете в маленькій. І купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона поруч із тобою. Оце й совість мучить, — ласкаво глянув на доньку, потім строго — на Олега.
Марічка стиснула йому руку під столом, мовляв, не сперечайся, погодься заради мене.
— Дякую, — без ентузіазму відповів Олег.
До весілля залишалося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслано запрошення, заброньовано ресторан.
— Олеже, а у нас у квартирі немає дивана. На чому ж ми спатимемо? — злякалася Марічка.
— Та ні, диван купимо.
— А коли? — розсудливо спитала вона.
І вони пішли в меблевий магазин. Довго ходили між рядами, вибираючи. Марічка сідала на кожен, прислухаючись до відчуттів. Нарешті їй сподобався один — скромний, але затишний. Вона закрила очі.
— Чудовий вибір, молоді люди, — почувся поруч жіночий голос.
Марічка відкрила очі й побачила продавця, яка усміхалася.
— Бачу, вам сподобався. Берете — не пошкодуєте. Останній екземпляр. Присідьте і ви, — запропонувала вона Олегу.
Той сів. Марічка одразу обійняла його за руку, притулилася.
— Ви молодята? — спитала продавчиня, хоча кілець на їхніх пальцях не було.
— Ні, але через тиждень весілля, — відповіла Марічка.
— Вітаю. Гарна ідея — почати сімейне життя з покупки дивана. Вам зручно?
— Так. І встати не хочеться. А скільки він коштує? — згадала Марічка.
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Марічка й округлила очі.
— За мрію завжди доводиться платити, — філософськи сказала жінка.
— Але… — почала Марічка.
— Тобі подобається? — прошепотів Олег.
— Ти жартуєш? Це найкращий диван з усіх.
— Тоді беремо, — рішуче сказав Олег.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, Олег і Марічка сіли на нього й почали цілуватися.
У білій сукні Марічка виглядала чарівно. Олег не відводив від неї очей, навіть за столом тримав за руку, ніби боявся, що її вкрадуть.
— І що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина, таких мільйони. Бувають і кращіВони прожили разом щасливе життя, і навіть через багато років, коли їх син виріс і завів свою сім’ю, старенький диван «Мрія» завжди залишався мовчазним свідком їхньої любові.