Третя спроба
Юлія переодяглася у білий халат, сіла за стіл і відкинулася на спинку крісла. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися та налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. «Хто там ще? — зітхнула про себе Юлія Василівна. — От невсипущі, не дадуть у себе бути, лізуть…»
Не дочекавшись її відповіді, двері трохи відчинилися, і в щілину просунулася чоловіча голова.
— Можна?
Юлія Василівна суворо подивилася на нього.
— Прийом з двох годин, — чітко відповіла вона і вдала, що читає якийсь дуже важливий документ.
Через деякий час вона поглянула на двері. Голова чоловіка все ще стирчала в проємі.
— Я ж вам украïнською сказала… — почала вона з роздратуванням, але голова не зникла.
— Та вже дві, — сказав чоловік і кивнув у бік годинника, що висів між двома вікнами.
Юлія Василівна глянула на стінний годинник і побачила, що велика стрілка справді стояла на дванадцяти, готова рушати далі. Час починати прийом. Її і так поганий настрій остаточно зіпсувався.
— Заходьте, — зітхнувши, сказала вона.
Двері відчинилися ширше, і в кабінет увійшов чоловік. Вона окинула його звичним професійним поглядом, поки він ішов до столу. На хворого явно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, охайно підстрижений, вигляд квітучий, слідів страждань від болю на широкому обличчі не видно.
— Прізвище? — спитала Юлія Василівна і простягнула руку до папки з картками на краю столу.
— Ковальчук Іван Петрович.
Чоловік сів на стілець, відкинувся на спинку, поклав лікоть на стіл. Ця його поза остаточно вивела Юлію з себе. «От розвалився, ніби вдома», — подумала вона.
Вона знайшла його тоненьку картку в стосі, відкрила. Усього дві записи від окуліста.
— Слухаю вас, — неохоче сказала Юлія Василівна і приготувалася відправити здорового пацієнта геть.
— Я, лікарю, погано сплю. Удень на роботі позіхаю, ледве лягаю — миттєво засинаю. А вночі — ані в оці. Або прокидаюся серед ночі й мучаюся до ранку.
— І давно так?
— Другий місяць, як дружина повернулася. Пішла до коханця, я вже заспокоївся, а вона — назад. І вигнати не можу, дитина в нас. Донька.
— Звільніть мене від подробиць. Ось направлення на флюорографію та аналізи. Зробите — прийдете.
— А без цього не можна? — щиро здивувався пацієнт.
— Ви вкрай рідко буваєте у поліклініці, диспансеризацію не проходили, так? Ось і пройдете зараз. Так треба. Хоч раз на рік обстежуватися.
— А потім до вас? А з безсонням що робити? — спитав Ковальчук, крутячи в руках пачку направлень.
— Усуньте стрес із життя. Пійдіть від дружини. Без неї ж спали, гадаю? — відповіла Юлія.
— Та я б із радістю, але куди? Квартира у нас невелика, не розміняти. Дружина добровільно не піде, та й дитина знову ж. Батьків у мене вже немає. Не на орендовану ж квартиру у мої роки. Та й з якої речі? Випишіть мені якісь пігулки, і я піду.
Юлія неохоче дістала зі столу рецептурний бланк і почала виписувати легке снодійне.
— А ви самотня? Тобто, не заміжня? Вигляд у вас не дуже. Теж проблеми? — раптом спитав Ковальчук.
Ручка в руці Юлії завмерла над бланком. «Що він собі дозволяє?»
— Вам яке діло? — різко відповіла вона.
— Просто спитав із співчуття. Лікарі теж люди, хворіють. Чоловік кинув?
Юлії захотілося сказати, що кинув він її давно, десять років тому. Знайшов собі молодшу і пішов, залишивши її з трьома дітьми. Старший вже вилетів з гнізда, поїхав до Польщi працювати, там одружився і не планує повертатися. Програмістом працює, як і його батько. Це він запудрив хлопцевi голову. Сам не встиг утекти, так сина проштовхнув.
Донька теж минулого року поїхала працювати у Киïв і там залишилася. А молодший до недавнього часу жив з нею. Але її надія на несамотнiсть у старості розвіялася. Донька переманила брата до Києва. Каже, нема тут перспектив. І цього ранку, попри її протести, вiн поїхав. Ніхто про неї не думає. А вона вже немолода, п’ятдесят, попереду маячить пенсія і самотність. Подруг немає, батьків теж, поскаржитися нікому.
Юлія відволТа одного вечора, коли Юлія вийшла з поліклініки, вона побачила біля під’їзду не лише Івана з квітами, а й свого сина з онуком на руках — вони приїхали, щоб сказати, що тепер будуть частіше навідуватися, бо сім’я — це найважливіше.