Як він смів? Мама померла всього кілька місяців тому, а він уже привів у дім цю…
Соломія бігла зі школи, розмахувала мішком із змінним взуттям. Рюкзак бив по спині, але їй було байдуже. Сьогодні вони з татом йдуть у театр!
Вона ввімчалась у передпокій і одразу зрозуміла, що тата немає — на вішалці не було його пальта. Настрій миттєво впав. Потім дівчинка згадала, що до початку вистави ще більше двох годин. «Тато обов’язково повернеться, ми встигнемо», — переконувала себе Соломія.
Вона роздягнулася й почала чекати, час від часу поглядаючи на годинник. Зазвичай стрілки повзли повільно, але сьогодні вони наче поспішали, а тата все не було. Ось-ось запізняться. А якщо він і взагалі не прийде? Може, забув або затримався на роботі? Дівчинка сиділа як на голках. Вже хотілося заплакати, коли в замку повернувся ключ. Вона стрілою кинулася у передпокій.
— Ну нарешті! — з полегшенням видихнула Соломія. — Я чекаю-чекаю, ось-ось запізнимося, — нарікала вона, ще не відійшовши від довгого очікування.
Тато не поспішаючи зняв пальто, залишившись у строгому темно-сірому костюмі, гладко зачесав чуб, хоча він і так лежав ідеально. Соломія пишалася батьком. Завжди підтягнутий, виголений. Від нього приємно пахло чоловічим одеколоном, тим самим, звичним.
Однокласники скаржилися на своїх батьків. У когось тато був занадто суворим, у когось пив. А її батько не пив і не лаяв дарма. Якщо й дорікав, то за справу, без крику й погроз. Соломії майже нічого не забороняли, та вона й не вимагала зайвого. Піти з татом кудись удвох, наприклад у театр — ось що справді радувало.
Дівчинка була схожа на батька: така ж струнка, з чітким прямим носом і сірими очима. Краще б, звісно, у маму — веселу, курносивеньку. Але тата вона вважала ідеалом. Він називав її принцесою, лялькою. Хіба так називають негарних дівчат?
— Ми ж ідемо в театр? — засмучено спитала Соломія, побачивши, що тато роздягнувся, а часу залишилося зовсім мало.
— Ідемо. Тільки чаю вип’ю, добре? Встигнемо.
— Гаразд, — відповіла дівчинка і пішла на кухню.
Батько увійшов, важко опустившись на стілець. Виглядав втомленим і задумливим.
— Іди вже, одягайся, — сказав він.
І Соломія побігла в кімнату. Вона вже знала, яку сукню вибрати. Зняла шкільну форму, дістала з шафи зелену вихідну сукню, поправила збиті коси й закрутилася перед дзеркалом.
— Ну що, готова? — завітав у кімнату тато.
— Ага!
У машині пахло шкірою, освіжувачем і чимось ще знайомим, чого вона не могла назвати. Соломія дивилася у вікно — здавалося, весь Київ радіє разом із нею.
Кожного разу, увійшовши до театру, дівчинка застигала від захвату. Яскраві люстри, її відображення у безлічі дзеркал, червона килимова доріжка, що вела на другий ярус. Піднімаючись, вона відчувала себе ніби на прийомі у королівському палаці.
У холі перед залом гуляли пари, тихо перемовляючись. Килим приглушував кроки. Постійний шепіт, схожий на шурхіт осіннього листя, здавався Соломії чимось магічним. Він викликав трепет перед очікуванням дива.
Вони з татом теж пройшлися, розглядаючи портрети акторів, що колись грали на цій сцені. Дівчинка вже бачила їх раніше, але все одно ахала при знайомих обличчях. Прозвенів перший дзвінок, і вона схвильовано потягнула батька до зали.
— Куди спішиш? Ще тільки перший, — стримував він.
Але Соломія хотіла якнайшвидше сісти на оксамитове крісло й чекати, коли величезна люстра почаВона глянула на тата, і раптом зрозуміла — його слиняві очі, обтяжені провиною та болем, були такими самими, як у неї, бо вони й справді були однією кров’ю, і нічого важливішого за це в світі не існувало.