Щоденник.
Сьогодні поверталася додому на крилах. В мене чудова новина для чоловіка! Варто відзнати. Зайшла по дорозі в магазин, купила пляшечку вина. Зараз приготую вечерю, вип’ємо разом… Так і мріяла, крокуючи вузькою бруківкою.
— Андрію, я вдома! — крикнула, відчиняючи двері. Кричати було непотрібно — у нашій невеликій квартирці з будь-якого кута чути, як клацає замок. Але радість була так сильна, що не втрималася.
Андрій вийшов неохоче.
— У мене новина! Зараз швидко зроблю вечерю, сядемо, відзначимо. Навіть вино купила. Дивись. — Я дістала з торби пляшку, не помічаючи його напруженого погляду. — Постав на кухню, а я переодягнуся.
Пройшла повз нього до шафи, накинула улюблений короткий халатик чоловіка, поправила волосся.
Андрій сидів перед телевізором із вимкненим звуком, дивлячись у простір.
— Що сталося? Мамі знову погано? — обережно запитала я.
Він мовчав. Я сіла поруч, покрила його руку своєю долонею.
— Що б не трапилося — ми розберемося. Я отримала… — Не встигла договорити. Він різко відібрав руку, підвівся.
— Добре, розповіси потім. Піду готувати.
Смажила картоплю, а серце стискалося від тривоги. Випитувати — марно. Радість зникла, наче її й не було. Погана ідея з вином… Але хто ж знав?
Ми одружилися півтора роки тому. Він працював у великій будівельній фірмі, а я писала диплом. Жили на його зарплату, тому орендували маленьку квартирку — поки вистачало.
Частину грошей Андрій відсилав матері. Вона жила в іншому місті, часто хворіла, ліки коштували дорого. Коли я отримала диплом і влаштувалася на роботу, почали навіть трохи відкладати на власне житло. Хоча такими темпами — не до кінця життя.
Мріяли, що згодом відкриємо свою справу: він — проектував би будинки, я — займалася б інтер’єром. Але для цього потрібен досвід. Хто піде до невідомої фірми? Потрібні рекомендації. Тоді й велика квартира з’явиться, і діти…
Поки що мені доручали лише дріб’язкові проекти, де не можна було розкритися. Але я працювала старанно, вірила — колись помітять. І ось сьогодні шеф запропонував серйозне замовлення: оформити квартиру для сина багатої клієнтки на весілля. Терміни — місяць. За швидкість — додаткова оплата.
Замовниця, витончена жінка на ім’я Зоряна Богданівна, показала мені квартиру, попросила не економити. Ми домовилися: я підготую план, а вона найме майстрів. Якщо їй сподобається — почнемо роботу.
Так і поспішала поділитися новиною з чоловіком. Але вино залишилося недоторканим. Після мовчазної вечері я сіла за комп’ютер. Праця йшла швидко, поки Андрій не сів поруч.
— Відволікись. Маю сказати…
— Говори.
— Мене звільнили.
— Як?! Чому?!
— Навалилося багато роботи, терміни горіли. Я помилився в розрахунках. Побачив, коли будівництво вже почалося. Хотів виправити, але…
— Нічого, розберемося. Я хотіла сказати, що мені дали…
— Це ще не все. — Він схопився з місця, немов поранений звір. — Мені треба повернути гроші. У контракті прописано…
— Скільки? — голос мій осів.
— Багато. Таких грошей у нас немає. Візьму кредит. Але мамі вже не допомагатиму.
— Який кредит?! Там ж відсотки. Запозичимо в друзів…
— У яких друзів? — він закричав. — Друзі є, коли в тебе все добре.
— Ти вже комусь дзвонив? — здогадалася я.
— Виявилося, друзів у мене немає.
Я подзвонила подругам. Одна жила з багатим чоловіком, але сказала: «У нього гроші вкладені в бізнес». Інша вже купила квартиру, але меблів не було.
Наступного дня я показала Зоряні Богданівні плани. Їй сподобалося. Тоді я набралася сміливості:
— Можна поговорити?
Розповіла про чоловіка, його борг.
— Ви б могли заплатити заздалегідь? Я впораюся ідеально, не підведу…
Вона задумалася.
— Добре. Дамо вам цю суму. У мене є дача — хочеться оновити інтер’єр. Зробите?
— Звісно!
Наступного дня я летіла додому.
— Андрію, я вдома! — гукнула.
Він сидів із газетою.
— Ти шукаєш роботу?
— Те, що пропонують — не підходить.
— А я знайшла гроші!
— Де?
— Заробила. Мені заплатили авансом.
— Ларко, ти золото! — підхопив мене на руки.
З боргом ми розрахувалися. Він влаштувався на роботу. Я ж працювала до пізньої ночі.
Коли дачу було готово, Зоряна Богданівна дала мені конверт із премією.
— Це вам. Ви чудово попрацювали.
Я летіла додому, мріючи про смачну вечерю. На світлофорі зупинилась. Напроти — біла іномарка. За кермом — Андрій. Помилитися я не могла: на ньому була сорочка, яку я розписала вручну. Поряд — білявка. Вони сміялися.
Він не бачив мене.
Додому я прийшла, не запалюючи світла.
— Я думав, тебе немає, — злякався вінВона подивилася на связку ключів, що лежали на підлокітнику, і зрозуміла: тепер ця квартира — тільки її.