“— Хто мій справжній батько?
— Соломіє, підемо у неділю в кіно?
— Не знаю. Мама не відпускає мене ввечері. Хіба що вдень.
— То підемо вдень! Я візьму квитки? — із надією запитав Богдан.
Соломія підняла очі на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді в одному з них мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона забрала у хлопця свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, я піду. До завтра. — І швидко пішла до під’їзду.
«Немов злочинницю мене стежить. У всіх подруг уже є хлопці, гуляють, а мені тільки вдень дозволено. В усіх нормальні батьки, а в мене…» — злісно думала дівчина, піднімаючись сходами.
Увійшовши в кватиру, вона роззулася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло у передпокої й прокралася повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос матері наздогнав її, коли вона вже торкалася ручки дверей.
Соломія заплющила очі й обернулася:
— А якщо ні?
— Чому ти мені грубиш?
— Чому ти за мною постійно стежиш? — відповіла питанням на питання.
— Я не стежу. Просто виглянула у вікно.
— Отак то. Ніколи не бачила, щоб ти виглядала у вікно, коли я вдома, — їдко відповіла дівчина. — В мене багато уроків.
Вона увійшла до кімнати, гупнувши дверима, і почала рахувати: «Один, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася з криками, що донька невдячна, неслухняна й груба. Ще один такий випадок — і вона точно виженеть її з дому…
Але цього разу навіть на десять ніхто не увірвався. Це було дивно. Соломія переодяглася, дістала зі сумки підручники й сіла за стіл.
Хотілося їсти, але ж мама не дасть поїсти спокійно! Обов’язково сяде навпроти й розпочне допит із пристрастю. Вона вже чула кроки за дверима й прикидалася, що читає. «Зараз почнеться…»
— Я не заважаю? — тихо запитала мама, заходячи.
Оце вже зовсім несподівано. Вона ніколи не питала дозволу.
— Мені треба тобі дещо сказати, — почала вона, сідаючи на ліжко.
Соломія лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи слів.
— Мені подзвонила жінка… Вона жила з твоїм батьком… Сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мама рівним голосом, між репліками роблячи павзи.
— Як помер? — дівчина підвела голову від книги.
— Інфаркт. Якщо підемо, надягни щось темне.
— І ти так спокійно про це?! — Соломія зі скрипом відсунула стілець і встала. — Ти сама себе чуєш? «Надягни темне»! — передражнила вона.
— З тобою неможливо говорити. Він, до речі, нас кинув. Забула?
— Тому що ти його не кохала! — голос Соломії перервався від сліз.
— Не кричи. Не говори про те, чого не знаєш.
— Знаю! Він сам мені сказав перед тим, як піти! Що ти його ніколи не любила. Навіщо тоді виходила за нього?! Краще б ти пішла, а ми з ним залишилися б. Він мене любив, на відміну від тебе!
Вона впала на стіл, схлипуючи. Відчула мамину руку на плечі — і рвонулася, скидаючи її.
— Завтра подзвоню до школи, попереджу, що тебе не буде, — так само спокійно сказала мама й вийшла.
Соломія довго плакала, потім дістала фотоальбом. На одній із небагатьох спільних фоток вони з батьком стояли біля ярмарку — він усміхався, а вона тримала в руці рожеву цукрову вату. Вийняла звідусіль знімок і роздивлялася його крізь сльози.
***
Батько пішов із родини, коли дівчина була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула, щоб батьки сварилися, тому розлучення стало несподіванкою. Вони взагалі мало спілкувалися — не жартували, не цілувалися, як, наприклад, батьки її подруги.
— Тату, ти справді нас покидаєш? — запитала вона, коли батько зустрів її після школи.
— Слухайся маму. Ти все зрозумієш, коли виростеш.
Він провів її до дому, але не зайшов. «У нього інша жінка», — сказала потім мама.
***
— Соломіє, вставай, скоро поїдемо.
Дівчина одразу прокинулася від останніх слів.
— Шукаєш оце? — мама показала на фото, яке стояло на столі. — Поспішай, щоб не запізнитися.
У морзі було небагато людей. Соломія нікого не знала. Біля труни стояла невисока жінка — вона плакала й щось шепотіла. Мама ж стояла осторонь, ніби на чужих похоронах.
Поховали батька під дрібний сніг. Всі плакали, коли труну засипали землею. Окрім мами.
— Невже ти й справді його не кохала? Хоч би для виду заплакала! — сказала Соломія вже вдома. — Він правильно зробив, що пішов.
Вона замкнулася у кімнаті. Коли ввечері зайшла мама, дівчина вдавала, що спить.
— Людина, яку сьогодні поховали, тобі не батько.
Соломія рвонулася й сіла.
— Що? Ти це зараз вигадала?
— Він просив не говорити тобі. Але тепер його немає. Я хочу, щоб ти знала.
— Хто мій— Хто мій справжній батько? — тихо запитала Соломія, і в кімнаті настала тиша, яку перервав лише стук дощу у вікно.