**Друга донька**
Батько Оксани був старший за матір на п’ятнадцять років. Одягався він суворо, навіть старомодно. Завжди носив штани, сорочку, піджак або светр. Жодних кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на батьків її подруг. Оксана його боготворила. Коли він повертався з роботи, вона бігла до нього назустріч, батько підхоплював її на руки і, заглядаючи у вічі, питав:
— Як пройшов день у моєї принцеси?
Оксані дуже подобалося, коли батько так її називав. Вона притискалася до нього і вдихала неповторний запах, найкращий запах у світі — аромат щастя, суміш одеколону, цигарок і чогось, чого вона не знала, як назвати.
— А я хіба не принцеса? — питала мама, надуваючи губи і чекаючи на комплімент. Батько тримав Оксану на одній руці, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й казав:
— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.
Оксана із задоволенням грала в цю гру, яка повторювалася щодня.
Згодом гра відмерла сама собою. Тепер Оксана зустрічала батька вже без дитячої радості й визгу, а спокійніше:
— Привіт, тато.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.
Вона сама вже не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку. Але чому він не дивиться їй у вічі, як раніше? Чому не називає принцесою?
— Знову на роботі затримався? — спитала Оксана.
— Так. Що вдієш? Робота така.
— Яка така?
— Я ж начальник, хоч і не великий. — Він пригладив рукою волосся і пройшов повз неї у кімнату. Оксана відчувала — він бреше. Який там начальник, коли всього лиш майстерня з ремонту побутової техніки. Бувало, клієнти платили подвійний тариф, але такі траплялися рідко. Люди краще чекали, ніж переплачували. Останнім часом батько частіше затримувався, а додому повертався без квітів. У вихідні теж «йшов на роботу» на годину-дві. Повертався задумливим, мовчазним. У цьому всьому Оксана відчувала таємничість і брехню.
Ось і сьогодні він запізнився.
— Привіт. Як у школі? Мама вдома?
Батько питав, але дивився крізь неї. Вона розуміла — це формальність, він не чекає відповіді. І не відповідала. Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією інтуїцією Оксана відчувала — з батьком щось не так. Не просто ж так у мами останнім часом червоні очі. При Оксані вони не сварилися, але й не жартували, як раніше. Говорили насилу.
І запах від батька був інший, особливо в ті дні, коли він «затримувався». Він виглядав винним, розгубленим. У квартирі висіла напруга. Оксана якось поділилася з мамою:
— Між людьми бувають періоди втоми. Але вони проходять, якщо кохають, — неохоче відповіла мати.
— А якщо ні?
— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Хоча не завжди виходить.
— А ви з татом ще кохаєте одне одного?
— Ти задаєш складні питання. Не на все є відповіді, — зірвалася мама. І Оксана замовкала, закривалася у своїй кімнаті.
ВихА через кілька років, коли в Оксани народилася донька, вона назвала її Вікторією — на честь батька, адже тепер усі обиди здавалися дрібними, а головним було те, що в її серці нарешті знайшлося місце і для сестри, і для минулого, і для нового щастя.