Я ніколи тебе не забуду
Ліля Михайлівна йшла додому в розстібненому драповому пальті, з пошарпаним портфелем у руці, де лежали зошити учнів. Весь вечір вона перевірятиме твори.
Ще недавно набухли бруньки на деревах, а сьогодні вже пробиваються молоденькі листочки. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. Трохи ще — і все навколо заквітне.
Прохожі з повагою віталися з Лілею Михайлівною. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім вона колись викладала українську мову та літературу в школі, а тепер вчилися їхні діти.
Була вона по-дівочому струнка, невисока, зі спини — за дівчину б прийняли. І обличчям непогана. Тільки за кого тут заміж виходити? Так і жила сама у невеличкому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Його їй дали як службове житло, коли вона двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.
Саме містечко теж було маленьке, більше схоже на селище чи велике село. Молодим спеціалістам тепер дають квартири у цегляних триповерхівках. Та не дуже вони сюди їдуть, прагнуть до Києва чи Львова.
Але Ліля Михайлівна звикла до свого дому й не наважувалася з ним розлучитися. У вільний час любила копатися в городі. Коли приїхала сюди, нічого не вміла робити, а тепер і піч топити, і город полоти, і капусту квасити, варення-соління закатувати. Життя всьому навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитку сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона б не звернула на них уваги, якби вони не посварилися через те, як правильно пишеться якесь слово. Обоє помилялися. Їй набридло слухати їхні суперечки, вона виглянула у вікно й сказала, як треба.
Один із хлопців не збився і попросив перевірити всю пояснювальну. Ліля вийшла до них, виправила помилки.
— Дякую. Нам пощастило зустріти вас. А як вас звати?
— Ліля.
— А я Олег. Ви — майбутня вчителька? А ми тут поруч працюємо.
— Краще сказати вчитель чи педагог, — поправила Ліля.
Олег їй сподобався. Нагадував веОлег був схожий на ведмедя — великий, сильний, і поряд із ним вона почувала себе спокійно й захищено.