Ой, слухай, я тобі розкажу одну історію…
Усі дівчата мріють про справжнє кохання. Щоб голова крутилась від щастя, а серце замирало від ніжних обіймів. Щоб хлопець зробив гарне, несподіване пропозицію на очах у всіх — і щоб усі заздрили. Щоб весілля було як із казки: він у вишиванці та елегантних штанях, а вона — ніжна наречена в білій сукні, сяюча від радощів. Кожна дівчинка мріє про таке з дитинства. Оленка не була винятком.
У дев’ятому класі з’явився новенький — Андрій Ковальчук. На перерві всі обступили його, засипаючи питаннями: звідки, навіщо серед навчального року?
— Батько військовий, от і перевели до Києва, — пояснював Андрій.
— А стріляти вмієш?
— Бувало.
— З чого?
— З табельного…
Андрій одразу помітив Олену. Вона стояла осторонь, ніби й не цікавилась ним. Після уроків пішов провожати — так вийшло, жили в одному районі. Вона розповідала про школу, а він — про міста, де служив батько.
На день народження Олени він приніс до класу червону троянду й подарував їй при всіх. Хлопці замовкли, а дівчата аж позеленіли від заздрості.
Олена прийняла квітку так, ніби їх їй дарують щодня. Її погляд казав: «Дивіться, як за мною бігає новенький. Заздрите? Ще не таке буде». Хоча він їй подобався, вона ставилась до нього зверхньо.
Перед випуском Олена познайомилась зі спортсменом, Віктором Шевченком. Біля Дніпра проходили змагання з веслування. Вона з подругою зупинилась подивитись.
— Дівчата, ідіть сюди, тут краще видно! — підкликав їх симпатичний парубок.
— А ви теж берете участь? — запитала Олена, пробираючись крізь натовп.
— Ні, я борець. Ось мій друг пливе — другий у ланці. — Він показав на воду, а сам не відводив очей від Олени.
Віктор (так його звали) провів її додому.
— Ти знаєш, що означає моє ім’я?
Олені знадобилась хвилина, щоб згадати.
— Переможець. Я завжди перемагаю.
Він їй сподобався. Нові відчуття хвилювали та трохи лякали. В голові плутались думки. Андрія вона забула миттєво — що він порівняно з Віктором?
Дорогою Олена думала: поцілує він її чи ні? Під дверима він лише побажав доброї ночі. Вона була розчарована.
Наступного дня, коли вона вийшла зі школи, біля тротуару зупинилась іномарка. З неї вийшов Віктор і відкрив двері. Перш ніж сісти, Олена озирнулась — чи бачать подруги? Дівчата на ґанку завмерли з відкритими ротами, а Андрій стояв неподалік, нахмурившись. Вона з тріумфальним виглядом сіла в авто, але, від’їхавши, злякалась: куди він її везе?
Віктор просто покатав її містом, розповідав про країни, де був на змаганнях. Увага дорослого чоловіка пестила її самолюбство. Він поводився стримано, але з кожним разом ставав наполегливішим. Замість простих квітів тепер дарував парфуми, прикраси. Подруги розглядали подарунки, заздрили, а Андрія Олена вже не помічала.
Після школи вона вступила до університету. Віктор майже щодня зустрічав її біля вишу.
— Де твій Ромео? — питали подруги, коли бачили, що Олена йде пішки.
— На зборах, — відповідала вона з усмішкою.
Пропозицію він зробив несподівано — посеред Майдану, став на коліно й простягнув оксамитову коробочку з перснем (з маленьким діамантом, звісно). Як у кіно.
Поруч зупинився патруль, їх ледь не забрали за порушення громадського порядку.
Олени єдино шкода було, що подруги цього не бачили — неможливо ж перемотувати життя, як відеокасету.
У ЗАГСі вона стояла в хмарах мережива, сліпуча й щаслива. А поруч — він, спортсмен, красенА потім — багато років потому, коли хлопчик виріс, а страхи минули, вона згадала той вечір у маленькому селі, де саме життя дало їй другий шанс, і вперше за довгі роки усміхнулась на світанку, почувши, як син у дворі грає з собакою, а за парканом дзвенять птахи.