**Страшна помилка**
Прокинувшись від болю, Катерина зрозуміла, що щось важливе снилося їй напередодні. Та спалах болю розвіяв останки сну. Живіт болів так, як ніколи раніше – навіть у поперек віддавало.
Вона лежала, прислухаючись до відчуттів. Здавалося, стало легше. Обережно сіла на ліжку, але варто було спробувати підвестися – і різкий біль знову проколов її. Зітхнувши, вона зісковзнула на підлогу. На колінах доповзла до комода, де лежав телефон.
Дзвонила у «швидку», стоячи на колінах і спираючись долонею об підлогу. «Зараз приїдуть, треба заспокоїтись, – запевняла себе Катерина. – Але ж двері! Хто їх відчинить?» На колінах поповзла до коридору. Біль пульсував, живіт горів.
Спробувала випрямитися, щоб відкрити засувку, але біль різнув ще дужче. Очі наповнилися сльозами. Ось у чому жах самотності – не в тому, що некому подати води, а в тому, що некому відчинити двері для порятунку. Вона до крові прикусила губу й зробила ще одну спробу. Двері піддались, і світ погас.
Крізь туман у свідомості промайнули чиїсь голоси, її щось питали. Вона навіть відповідала – чи це їй здалося?
Прийшла до тми у палаті. Низьке осіннє сонце било у вікно. Катерина відвернулась від сліпучого світла й відразу ж відчула біль під грудьми. Живіт був напухлим, але біль майже зник.
Ще вчора, коли черговий раз намагалася розірвати стосунки з Мирославом, думала: краще померти, ніж так жити. Ні чоловіка, ні дітей. Нікого. Навіщо жити? Але вночі вхопилася за життя, злякавшись раптової смерті в самотності.
— Прокинулись? Зараз покличу медсестру.
Катерина повернула голову на голос. На сусідньому ліжку лежала повна жінка у фланелевій халатині з жовтими квітами на блакитному тлі.
Незабаром у палату увійшла медсестра.
— Як себе почуваєте? — запитала вона. Молода, рум’яна. Чи це від рожевої медичної шапочки так здавалося?
— Добре, — відповіла Катерина. — А що зі мною?
— Зараз прийде лікар і все пояснить, — сказала дівчина й вийшла.
Катерина помітила її товсту русу косу до пояса. «Невже досі носять коси?»
— Ти в гінекології. Тебе привезли сюди дві години тому. Як же ти спала, дівчино, — промовила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» чи «громадянкою» у магазинах. Катерина почувала себе старою. Хто ж вона стара у сорок два? Може, тому й відмовлялась від знайомств, кажучи, що її час минув. Тому й намагалася кинути Мирослава, та він завжди повертався.
— Як почуваєтесь? — У палату увійшов літар років п’ятдесяти.
— Лікарю, що зі мною? Мені робили операцію? Таке відчуття, ніб я повітряну кулю проковтнула.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав лікар сусідці.
Та підвелась, поправила халат і неохоче вийшла.
Катерина подячно подивилась у втомлені очі лікаря.
— Вам зробили лапаротомію. У вас була позаматкова вагітність, труба луснула.
— Як? — Вона ледь не підскочила з ліжка. М’язи живота спазмували.
— Що вас так вразило? — спитав лікар.
— Мені… діагностували безпліддя.
— Це не виключає можливості позаматкової вагітності, як і звичайної. У житті бувають дива. Полежите у нас ще кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму, — відповів лікар і вийшов.
Катерина перероблювала почуте. Їй казали, що дітей не буде. Через це чоловік пішов від неї, хоч це було лише виправданням для його зрад. «Невже я можу завагітніти? Але ж мені сорок два, вже пізно… Чому я не спитала лікаря?»
Вона сіла на ліжку, спустила ноги. На підлозі стояли її капці, на спинці ліжка — халат. Мабуть, «швидка» захопила. Болі не було, лише ноючий м’язовий дискомфорт.
Накинувши халат, Катерина вийшла у коридор. Голова крутилася. «Від наркозу», — здогадалась вона. У кишені відчула тяжар — ключі й паспорт. «Значить, двері замкнули».
Дійшла до ординаторської, але двері були зачинені. Повернула до медпосту, але раптом закрутило голову, підступила нудота. Сіла на диван у холі.
«Цікаво, чи зрадів би Мирослав, якби дізнався, що міг стати батьком?» Вони зустрілися п’ять років тому. Він одразу сказав, що одружений. Пізно створив родину. Мав маленьку дитину.
Їхній роман спалахнув яскраво. Катерина ні на що не сподівалась. Багато разів намагалася порвати, але він повертався. Спочатку обіцяв піти від дружини, коли донька підросте. Та донька пішла до школи, а він лишався. Вона більше не питала. Говорила собі: «Останній раз», але впускала його знову.
Її думки перервав розговор біля медпосту. Вона не прислухалася, аж поки не почула власне прізвище.
— Уявіть, під час операції Коваленко виявив у не— Коваленко виявив у неї пухлину. Велетенську.