«Ой, Олесю-у-у…» — верещала в телефон Наталка.
«Та що таке? Спокійно розкажи, що трапилося? З Ігорем? Наталко, чого мовчиш?» — гула в трубку Оля.
«И-и-и… Вітя… А-а-а…» — знову завила Наталка.
«З Вітею щось сталося? В аварію потрапив?» — Оля уявила, як Наталка мотає головою, мов підруга може це побачити через телефон.
«Все, моє терпіння скінчилося. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай», — сказала Оля, ще трохи послухала хлипання, але, зрозумівши, що нічого путнього не дізнається, положила трубку.
Швидко перевдягнулася, схопила сумочку, перевірила, чи не забула телефон та інші дрібниці, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Наталка жила через зупинку, тому Оля швидко пішла пішки, іноді переходячи на біг і лаючи дурну Наталку: «Ніколи нормально не скаже, що трапилося. Отримає від мене, якщо через дурницю витягнула з дому…»
За п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом, тиснучи кнопки домофона. У динаміку щось заскреготало.
«Наталко, відчини, це я!» — крикнула Оля.
Знову тріск, потім сигнал і клацання замка. Оля залетіла у під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка здалася ще густішою після денного світла. Чекати, покі очі звикнуть, було неколи — вона зробила крок до сходів перед ліфтом і одразу ж спіткнулася, ледве не впавши. Встигла вхопитися за перила.
«Трясця, так і розбитися можна! Невже не можна лампочку потужнішу вкрутити?» — буркнула вона.
Чекаючи ліфт, Оля нетерпляче постукувала ногою, перебираючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Наталкою, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі та здорові…»
Перед дверима квартири вона на мить зупинилася і прислухалася. Криків і плачу не чулося, що вже було добрим знаком. Оля перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Наталка — із заплаканим, опухлим обличчям. Мов зомбі, вона розвернулася і поволі, на незгинаючих ногах, попрямувала на кухню. Оля зітхнула, похитала головою, скинула кросівки і пішла за нею.
Наталка сіла на стілець, похиливши голову, руки безвольно лежали на колінах. Весь її вигляд говорив про безнадію і покору долі.
«Наталко, що сталося? Ти мене налякала», — Оля підійшла і поклала руку на її плече. «Розкажи, а то я вже й не знаю, що думати. Летіла сюди, як скажена.»
«Вітя покинув мене», — безж«Ти таке кажеш, у нього ж криза середнього віку, але повернеться», — сміливо запевнила Оля, хоч і сама в це не вірила, але заради подруги готова була на будь-яку брехню.