“Дочекайся мене, Оленко Василівно!”
Дзвінок прокричав, і шкільні коридори поступово спорожніли. Вчителі розходилися по класах, поспішаючи запізнілих учнів.
За вікном шелестіла молода листва, сонце вабило на вулицю. Олена Василівна зупинилася біля дверей класу. Їй, як і дітям, так і хотілося все кинути та піти гуляти весняним Києвом. Вона зітхнула й увійшла. Учні сьомого “Б” з галасом підвелися.
“Доброго ранку. Сідайте, будь ласка”, — промовила вона, проходя до вчительського столу.
“Хто сьогодні відсутній?” — спитала Олена Василівна, швидко окинувши клас поглядом.
Відмінниця Марія Соловейко підвелася й відповіла, що відсутня Софійка Білич та Олесь Шевченко. Вона завжди швидко реагувала, бо найкраще володіла англійською. По класі пройшов шепіт.
“Івасю, що з Олесем?” — звернулася вона українською.
Івась Коваль був його сусідом. Усі в школі знали, що батько Олеся рік тому вийшов із в’язниці, не працював, пив та безжально бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір. Олесь часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою він заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили чорних плям на його тілі. Але всі знали, що батько розпускає руки. Сусід Івась розповідав.
Олена співчувала Олесю та жахалася його долі. Хлопець гарний, розумний не по роках. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають швидко. Вчився добре, швидко все схоплював. Тільки англійська йому не давалася, але він старався.
Після університету Олена повернулася до своєї школи вчителькою англійської. Не хотіла залишати матір саму, тому не поїхала до Львова, не влаштувалася в приватну школу, як багато її однокурсників.
Старшокласникам викладала досвідченіша вчителька. Олені дісталася середня школа. Спочатку, звісно, уроки їй зривали, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Одягалася вона строго, але крізь маску серйозності часто визирала добра усмішка та іскри в очах.
Дівчата копіювали її манери, а хлопці ховали закоханість за грубістю. З цього року Олена Василівна взяла класне керівництво над сьомим “Б”.
“Олено Василівно, учора його батько знову напився, матір бив. Крики чули всі сусіди. Вночі “швидка” забрала матір у лікарню. Олесь викликав, коли батько заснув. А ті вже й поліцію викликали. Батька забрали, і Олеся теж, поки не знайдуть родичів”.
“Як?!” — скрикнула Олена Василівна, знову глянувши на клас. Затихлі учні чекали від неї слів. Що сказати?
“Добре, після уроків я піду до поліції та все дізнаюся”.
По класі пройшов шепіт полегшення.
Перед очима Олени стояло обличчя тринадцятирічного Олеся. Скільки разів вона питала, чи потрібна допомога, але він лякано мотав головою. На уроках вона часто ловила його пройнятливий погляд, від якого червоніла та збивалася.
Клас завмер у чеканні.
“Гаразд, почнемо”, — промовила вона нарочито жваво.
На перерві Олена зайшла до директора.
“Іване Олеговичу, Шевченко…”
“Знаю, Олено Василівно. Мені вже дзвонили із поліції. Поки шукають його родичів. Якщо не знайдуть, відправлять у дитбудинок. Батькові загрожує термін, а мати… Вижила б. Самі знаєте, дитбудинок — теж не цукор. Невідомо, що гірше — звір батько чи злісні, недолюблені підлітки”.
“Я хочу піти до поліції, підтримати його та все з’ясувати”.
“Як класний керівник, ви маєте на це право. Спробуйте. Але не раджу вам втручатися. У моїй практиці було всяке”. — Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Побачення з Олесем Олені Василівні дозволили. Вони зустрілися в кімнаті з отруйно-зеленими стінами та незручними меблями.
“Що з мамою?” — одразу спитав Олесь.
Олена змішалася. Вона зовсім не подумала дізнатися про стан його матері.
“Вона в реанімації. До неї не пускають. Не хвилюйся, все буде добре”, — сказала вона, намагаючись звучати переконливо.
“Батька посадять? Хоча б посадили”, — блиснувши гнівним поглядом, промовив Олесь. Олена помітила, як він натягнув рукав светра, ховаючи сліди батькових пальців.
“У тебе є родичі? Дядьки, тітки, бабусі, діди?” — спитала вона зі співчуттям.
“Не знаю. Навіть якщо й є, я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Олено Василівно”, — від його погляду їй стало моторошно. “Можна я вам писатиму?”
“Так, звісно”, — відповіла вона, трохи вагаючись. “Не знаю, чи буде там у тебе інтернет, комп’ютер… Я написала свою адресу та номер телефону. Тримай”. Вона вклала у його долоню складений аркуш із блокнота.
“Дякую. Ви добра. Ви мені подобаєтеся. Дуже. Я розумію, що малий для вас. Але я виросту та повернуся. Дочекайтеся мене”, — казав він, дивлячись на неї з розпачемВона подивилася на нього, і вперше за багато років їй здалося, що щастя таки можливе.