Роса ще не зійшла з трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лісової кромки.
Степан стояв на ґанку, милуючись красою ранку та глибоко вдихаючи свіже повітря. Позаду почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла та стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув Степан. — Іди в хату, застудишся, — лагідно сказав він, поправляючи хустку на її округлому білому плечі.
Вона миттєво притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — промовив Степан осиплим від ніжності голосом.
— То й не їдь. — Її голос вабив, немов спів сирени. «Залишусь… А далі що?» Ця думка протверезила його.
Якби все було так просто, він би вже давно залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти… Оксана вже й не дитина, більше ночує у свого нареченого, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Андрійку лише чотирнадцять — самий складний вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить тут великі гроші? Зараз він не шкодує коштів, дарує дорогі подарунки Марійці. А якщо зароблятиме у два, а то й у три рази менше — чи любитиме вона його так само? Питання.
— Не починай, Марійко, — відмахнувся Степан.
— Чому? Діти вже дорослі, час і про себе подумати. Сам казав, що з дружиною живете лише через звичку. — Марійка образилася і відійшла.
— Ех, якби я знав раніше, що зустріну тебе… — Степан глибоко зітхнув. — Не сердься. Час їхати, я й так затримався. — Хотів поцілувати її, але вона відвернула обличчя. — Марійко, треба їхати, якщо хочу ввечері бути вдома. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, розворушиш душу — і знову до дружини поспішаєш. Набридло мені чекати. Михайло вже давно закликає мене заміж.
— То йди, — пожпВін повільно вийшов за ворота, але перед тим, як сісти у кабіну, ще раз обернувся — Марійка стояла на порозі, кутаючись у хустку, і в її очах стояла та ж безмовна докірливість, що й двадцять років тому в очах його дружини.