Роса ще не висохла на траві, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалось із-за зубчастої лісової крони.
Ярослав стояв на ґанку, милуючись красою ранку й глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув повними легенями Ярослав. — Ході в хату, застудишся, — лагідно сказав він і поправив на молодій жінці хустку, що зісковзнула з округлого білого плеча.
Вона притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Ярослав, його голос знизився від ніжності.
— А ти й не їдь, — голос жінки манив, кликав, немов пісня сирени. «Залишусь… А далі що?» Ця думка протверезила Ярослава.
Якби все було просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викрешеш, та й діти… Оленка, можна сказати, вже сама по собі — у свого хлопця ночує частіше, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Максимові всього чотирнадцять — найважчий вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробиш тут великі гроші? Зараз він розкидається ними, дарує дорогі подарунки Дар’ї. А як почне отримувати в два, а то й у три рази менше — чи так само буде його кохати? Питання.
— Не починай, Дашо, — відмахнувся Ярослав.
— Чому? Діти виросли, час подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живете за звичкою. — Дар’я образилась і відсторонилась.
— Ех, знав би раніше, що зустріну тебе… — Ярослав голосно зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, я й так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Дашо, треба рушати, якщо хочу до вечора додому встигнути. Вантаж на мене, договір.
— Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, знову розворушиш душу — і до дружини поспішаєш. Набридло мені самій, втомилася чекати. Микола давно за мене сватається.
— То йди, — Ярослав знервовано зрушив плечем.
Хотів щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, обійшов будинок і пішов городом до окружної дороги, де на узбіччі чекала фура. Навмисне залишив машину там, щоб рано вранці не будити село.
Вліз у кабіну. Зазвичай Дар’я проводжала його до машини й цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — мабуть, справді образилася. Ярослав влаштувався зручніше, захлопнув двері. Перш ніж завести мотор, набрав номер дружини. При Дар’ї дзвонити соромився. У відповідь — холодний голос: абонент вимкнений… Невідповілих викликів теж не було.
Ярослав прибрав телефон і завів мотор, слухаючи його потужне ричання. Фура здригнулася, ніби струсила з себе дрімоту, і повільно рушила, хитаючись на нерівностях ґрунтовки. Ярослав дав короткий прощальний сигнал і додав газу.
Жінка на ґанку здригнулась від звуку мотора, що віддалявся, і пішла в будинок.
У динаміках бархатний голос співав: «Кохана, кохана, кохана, мій ніжний земний янголе…» Ярослав підспівував, думаючи про жінку, яку залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися…»
А Мар’яна, дружина Ярослава, в цю мить прокинулася від наркозу в лікарняній палаті й одразу все згадала…
***
Вони прожили з Ярославом більше двадцяти років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, гарно заробляв, родина міцна, квартира велика, двоє дітей. Оленка вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Максимові чотирнадцять — мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Мар’яна подумала, що це жарт або помилковий номер.
— Добрий день, Мар’яно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодкий, обволікаючий, наче мед.
— Що з ним? — різко перебила Мар’яна, одразу подумавши про аварію. Шлях далекий — мало що може статися в дорозі. Вантаж дорогий везе, відповідальність велика.
— Сталося. У коханки він, — процідив голос.
— Хто це?! — крикнула в трубку Мар’яна.
— А ти жди, жди… — у трубці пролунав жіночий сміх.
Мар’яна відняла телефон від вуха й перервала дзвінок. Але сміх дзвенів у вухах. Її охопила паніка. Думки переплутались, підкидаючи то картини аварії, то іншу жінку в обіймах чоловіка. Хто міг знати її номер? Тільки сама коханка. Як вона посміла дзвонити їй, сміятися з неї?!
Мар’яна набрала номер чоловіка й одразу скинула. А раптом він за кермом? Що вона йому скаже? Не можна відволікати. Повернеться — тоді й поговорить. Намагалася відволіктися, зайнятися домашніми справами, але все падало з рук. У вухах дзвенів той сміх.
Як на зло, ні Оленки, ні Максима вдома не було. Оленка з хлопцем десь гуляла, а Максим ще вчора відпросився до друга на день народження.
Треба відволВона заплющила очі й зрозуміла, що тепер її життя — це лише порожні кімнати, тиша і холодні вечори, які доведеться переживати самотньо.