Молода жінка з власною оселею мріє вийти заміж…
«Ну от, ще одну заміж віддали. На одного щасливого більше. Щоб до золотого весілля дожили!» — промовила Ганна Степанівна, головна бухгалтерка, старша в колективі не лише за посадою, а й за віком, піднімаючи чарку з шампанським.
«Та чого так мало? Нехай до діамантового доживуть!» — дзвінко додала жвава Тетяна.
«Щоб заміжньою не загинути…» — сумно зітхнула прибиральниця тітка Паша, що стояла в дверях. — Оце оженився, а через рік запився. Ох, дівчата, чого вам самим не живеться?
«Тітко Пашо, ідіть ви…» — з досадою махнула на неї Тетяна. — Якщо вам із чоловіком не пощастило, то це не означає, що й заміж виходити не треба. Нашій Оленці пощастило. І гарний, і з машиною, і перспективний. Не слухай, Олю, нікого, будь щаслива! — Тетяна відсалютувала чаркою.
Оля повернулася з тижневого відпустки, взятого на весілля. Принесла цукерок, шампанського, щоб відзначити з колегами своє заміжжя. Вона посміхалася й сяяла, як вичищений самовар, і трохи нервувала. Звісно, попередила свого нового чоловіка, що затримається на годинку, треба ж колектив пригостити. Але минув уже третій час, принесене шампанське давно випили, сходили в крамницю по другу порцію, і, схоже, розходитися додому ніхто не збирався. Чоловік слав повідомлення, питав, коли дружина повернеться, що сумує й готовий приїхати на виручку.
«Гаразд, дівчата, гуляйте. А я вранці приберу», — сказала тітка Паша.
«Ідіть, тітко, не хвилюйтеся, ми самі приберемо», — пообіцяла Ганна Степанівна. — Ну що, вип’ємо по останній. Час і нам по домівках. Залишилось тільки Марійку заміж віддати — і буде повний комплект.
«Справді, Маріє, чого ти в дівках засиділась? Вроді гарненька, з квартирою. Ніхто не подобається, чи принца чекаєш?» — підхопила вже порядно п’яна Тетяна.
«А квартира тут до чого?» — спитала Марія.
«Як — до чого? Тобі скільки років? У мої роки в мене вже двоє було, причому Ванько в школу пішов. У нас із чоловіком усяке було. До розлучення пару разів доходило. Але я сказала: народила — доведи дітей до розуму, а потім йди, куди хочеш. Ось він у мене де!» — Тетяна показала кулак.
«Одружуються чомусь? Через пристрасть чи через «заліт». Пристрасть швидко минає, починаються сірі будні. А вже про дітей я мовчу. Від безсонних ночей накопичується злість, починаються сварки. Дивишся — і розлучилися.
Якщо чоловік порядний, залишить квартиру дружині з дітьми, а сам тішиться свободою на оренді чи в гуртожитку. Та ненадовго. Друзі всі одружені, податися нікуди. Тоді він починає озиратися: чи немає поруч самотньої жінки без дітей? Бо втік від своїх не для того, щоб чужих виховувати. А тут якраз ти — молода, що мріє про заміжжя, та ще й з власною оселею. Просто скарб. Ось чому я дивуюся, що ти досі одна.»
«Якось у тебе дивно виходить, — образилася Марія. — Я тільки для розведених та безхатьків? У тридцять у мене вже немає шансів зустріти чоловіка без аліментів, як ти вважаєш?»
«Не слухай її, Маріє, вона п’яна, несе всяке. Чоловіки зараз не поспішають сім’ю заводити. Кар’єру будують. Хоча, засиділася ти в дівках…» — зітхнула Ганна Степанівна. — Нічого, ми це виправимо.
«Ось, а я про що?» — підхопила Таня. — Успішні та самотні чоловіки знають собі ціну, шукають молодших та красунь. А розведені не такі вибагливі. Для них головне, щоб людьІ так, у колективі бухгалтерії більше не лишилося самотніх дівчат, і кожна з них знайшла своє щастя у різний спосіб, бо доля, як завжди, має свій неповторний почерк.