**Щоденник**
Сьогодні дзвонила Соломія.
— Настусю, привіт! Що робиш? — почула я голос подруги.
— Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилася, день був божевільний, — відповіла я.
— Дзвонила нагадати, що завтра в мене день народження. О сьомій у ресторані «Червона рута». Відмову не приймаю. До зустрічі. — І Соломія, як завжди, кинула трубку раніше, ніж я встигла вимовити слово.
— Хто це був? — Матуся вже стояла у дверях, прислухаючись.
— Ти ж усе чула, — відповіла я. Вона образливо підвела губи. — Соломія запросила на день народження, — пом’якшилася я.
— Даремно ти не купила те блакитне плаття, зараз би стало в нагоді. — У голосі мами пролунав докір.
— Мам, я взагалі забула, навіть подарунок не купила. І взагалі не хочу нікуди йти. Поздоровлю потім якось.
— Якось? Соломія — твоя єдина подруга, а ти збираєшся її образити. Так зовсім сама залишишся. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, розважся, а то вся в роботі. Тобі ж вже майже тридцять, а ні сім’ї, ні дітей. Навіть серйозних стосунків ніколи не було.
— До чого тут це? І не тридцять, а всього двадцять сім.
— Не «всього», а «вже». У Соломії повно шанувальників. Може, і тебе з кимось познайомить, — буркнула матуся.
— Таке відчуття, що ти хочеш швидше від мене позбутися, як казала бабуся. — Я навіть не намагалася приховати роздратування.
— А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось закінчать школу…
— Соломія, між іншим, попри купу шанувальників, теж не заміжня, — з єхидством зауважила я.
— Вона-то вийде, не турбуйся. А от ти…
— Почалося. — Я завела очі. Мама підняла стару, болячу тему.
— Скажи ще, що збираєшся вмирати, а я не прилаштована, — вже сердито додала я.
— Я поки не збираюся вмирати, але час іде, хотілося б з онуками встигнути попеститися, — не вгамувалася мама.
— Господи, мамо, тобі ж усього п’ятдесят три!
— Ось саме. Скоро на пенсію, а онуків немає. Тож завтра йди на день народження. Ой, котлети горять! — Мама метнулася на кухню.
Наступного дня я з подарунковим пакетом увійшла до ресторану. На мені було блакитне плаття, наполегливо рекомендоване мамою. Волосся закрутила і розпустила — теж за її порадою. Відчувала я себе ніяково, наче раптом подорослішала Аліса.
Зал був повний, всі столики зайняті. Між ними непомітно ковзали офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накрив мене, мов морський прибій.
— Ви столик замовляли чи вас чекають? — Біля мене з’явився адміністратор із штучною посмішкою.
— Так, у подруги день народження… — вибачливим тоном відповіла я. У ресторанах я бувала рідко і завжди плуталася.
— Ходімо. — Чоловік підвів мене до столика, де сиділа Соломія. Поруч із нею — два хлопці. Дмитра Бережного, сина банкіра, я знала — Соломія якось знайомила нас. Другий виглядав простіше і трохи збентеженим. Зрозуміло. Соломія запросила його для мене.
Офіціант відсунув стілець, запрошуючи мене сісти.
— Дякую. — Соломія усміхнулася йому найчарівні— Тільки скажи мені, що все це було не дарма, — прошепотіла я, коли Ігор обіймав мене перед від’їздом, і він лише міцніше стиснув мою руку, немов відповідаючи, що наша любов переможе будь-які відстані.