Ще одна проблема…
— Олю, ну піди, будь ласка, — благала Софійка.
— Не хочу. Я там нікого не знаю. Іди сама або запроси Даринку, Мар’янку, — відповіла Оля. — Скоро іспити, треба готуватися.
— Мар’янка зубрить, Даринка без свого Андрія нікуди, а одній ніяково, немов я бігаю за Віталіком.
— А хіба ні? — підняла брови Оля.
— Олю, ну будь ласка… — Софійка склала долоні, наче в молитві.
— Гаразд. Тільки спробуй кинути мене там саму, — попередила Оля, підводячись із дивану.
У одного із старшокурсників батьки поїхали працювати в Африку на рік, квартира вільна. По суботах там влаштовували вечірки. Збиралися старшокурсники, приходили хлопці з інших курсів і навіть ті, що недавно закінчили інститут, ділилися досвідом, з висоти свого ще мізерного досвіду дивилися на студентів, особливо молодших курсів.
Софійка потрапила туди випадково. Зустрічалася із старшокурсником, він і привів її до компанії. Незабаром вони розійшлися, а Софійка запала на Віталіка. Ось і просила Олю скласти їй компанію, сподіваючись знову зустріти його там. Вже сесія, в інституті побачитися не вийде.
Оля вдягла джинси та білу простору сорочку. З одного боку заправила її в джинси. На худуватій і високій Олі це виглядало стильно. Вона підвела очі, розпустила волосся і обернулася від дзеркала до Софійки, яка нетерпляче чекала, коли подруга буде готова.
— Чого сидимо, кого чекаємо? — спитала Оля.
— Слухай, а тобі так іде підводити очі. Виглядаєш, як таємнича східна красуня.
— Тільки давай домовимося: якщо Віталіка там нема, ми йдемо, — поставила умову Оля.
— Добре, — легко погодилася Софійка.
Двері їм відчинила молода дівчина в джинсах і чоловічій сорочці, із цигаркою в зубах і густою кучерявою шевелюрою. Вона прищурилася від диму, розглядаючи подруг. Не сказавши ні слова, кивнула головою у бік кімнати, запрошуючи увійти. З квартири лунала неголосна музика, чулися голоси.
— Не роззувайся, тут не прийнято, — прошепотіла Олі на вухо Софійка, коли та хотіла зняти туфлі. Поводилася вона, як завсідник компанії, хоча було видно, що хвилюється не менше за Олю. Посередині кімнати стояв стіл із залишками закусок, напівпорожні пляшки горілки та дешевого вина. На дивані сидів хлопець із двома дівчатами, ще двоє сперечалися біля столу. Парочка танцювала біля вікна. Або, скоріше, тупцювала на місці під ритмічну музику, бо вільного місця було мало. На подруг ніхто не звернув уваги. А якщо хтось і косився на них, то відразу втрачав інтерес до першокурсниць. Про що з ними говорити?
Дівчата сіли на вільний диван уздовж стіни. Прозвенів дзвінок, і незабаром увійшла та сама дівчина в чоловічій сорочці, а за нею — двоє хлопців. Їх одразу ж активно вітали, підходили, стискали руки. Навіть танцюристи покинули своє місце і також підійшли.
— Ось він! — Софійка зірвалася з дивана і підбігла до хлопців, заговорила з одним. Той не виявив радості, нудно щось відповів. А другий уважно розглядав Олю. Він був старший за інших, високий, спортивний, симпатичний, із розумними сірими очима. Оля зніяковіла, опустила погляд.
— Привіт. Нудно? — Поряд із нею сів той самий хлопець. Зблизька він здавався ще старшим. — Я тебе раніше не бачив. Підемо потанцюємо? — Він простягнув до неї руку. Долоня його була міцною, великою та теплою.
Вони почали повільно тупцювати біля вікна, де до цього танцювала пара. Негучна музика не заважала розмовляти. Він розпитував, на якому вона курсі, який факультет, чи живе з батьками чи в гуртожитку… У кімнаті то й з’являлися нові обличчя. Оля подумала, що квартира, яка здалася їй невеликою, мала якісь приховані кімнати.
Потім підійшла Софійка й сказала, що йде. Було видно, що вона дуже засмучена.
— Мені теж треба йти, — сказала Оля, з сумом дивлячись на свого супутника.
— Я проведу вас, — відповів хлопець, — тільки попрощаюся.
Подруги вийшли на вулицю.
— Козел, — образливо кинула Софійка, маючи на увазі Віталіка.
Оля ледве чула подругу, її думки були зайняті новим знайомим. Раптом він вийшов із під’їзду та підійшов до них.
— Ну що, дівчата, знайомимось? Ярослав.
— Ярослав Шевченко? Капітан футбольної команди? А я все дивувалася, де тебе бачила, — радісно скрикнула Софійка.
— Ти любиш футбол? — здивувався Ярослав.
— Зустрічалася із вашим фанатом. Жодного матчу не пропускав. — Софійка пискнула. — Круто, розкажу всім — ніхто не повірить. Сам Ярослав Шевченко!
Вона намагалася прикувати до себе всю його увагу. Якщо не вийшло з одним, то другого не впустить. Ярослав це зрозумів.
— Софійко, де ви живете?
— Я покажу, — оживилася вона і всю— Ось мій будинок, а наступний — Олин, а ми ще побачимось? — спитала Софійка.