Все через тебе…
Спекотно липне липеньське повітря, важке від вологості й пилу. Ярина важко дихала, роздуваючи ніздрі. Серце, напружене від спеки, немилосердно калатало в грудях, вимагаючи перепочинку та прохолоди.
У свекрухи в суботу свято — день народження. Вони з чоловіком поїдуть на дачу. Ярина дуже сумувала за сином, але там йому набагато краще, ніж у місті. Уявляла, як сидітиме під розлогими яблунями, питиме холодну воду з джерела, дихатиме чистим повітрям… Та до суботи ще треба дотягнути. А спека ніби глузувала — відступати не збиралася. Чекали літа? Мріяли про сонце? Отримали.
У годину пік автобуси забиті липкими, спітнілими людьми, а душний простір над ними нагадував невибухнулу бомбу — достатньо іскри, щоб напруга вибухнула. Пішки теж спекотно, але можна заходити по магазинах, охолоджуватись під кондиціонерами, набираючись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явилась будівля торгового центру, і Ярина прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодне подихання кондиціонерів. Нарешті вона зайшла, глибоко вдихнула прохолоду. Серце завдячливо забилося рівніше.
Повільно йдучи між крамницями, Ярина час від часу зупинялась, придивляючись до подарунків для свекрухи. Та, звичайно, твердила, що в неї все є, але в очах світився щирий вогник, коли Ярина дарувала щось незвичайне.
Не знайшовши нічого підходящого, вона вже йшла до виходу, коли помітила невеликий кіоск із дрібничками — від ручок до прикрас. Зупинилась, щоб ще трохи продовжити насолоду прохолодою. Погляд ковзнув по вітрині і зупинився на витонченій вазі з вузьким горлечком, ніби прикрашеній різнокольоровою мозаїкою. Такої вона ще не бачила.
«Покажіть, будь ласка», — попросила Ярина юну продавчиню.
Ваза виявилася важкуватою, металевою. По її поверхні йшов стилізований орнамент, що розбивав її на нерівні комірки, заповнені приглушеними емалевими кольорами. Серед яскравої дрібниці вона виглядала елегантно й дорого.
«Скільки коштує?» — спитала Ярина.
Ціна здивувала.
«Ручна робота. Такого більше немає», — з гордістю пояснила дівчина.
«Це частина колекції? Хто виготовляє?»
«Один чоловік з інвалідністю. Красиві речі, але купують рідко — дорого».
«Я візьму», — сказала Ярина, піддавшись імпульсу. Уявила, як у вазі витончено виглядатиме троянда на довгому стеблині. Свекруха певно оцінить — вона любить усе незвичайне.
«Чи можна її гарно запакувати?»
«Спробую щось підібрати», — відповіла продавчиня, порившись під прилавком.
Чекаючи, Ярина розглядала дрібниці у вітрині. До кіоску підійшла жінка з блідим, втомленим обличчям — у таку спеку багато хто так виглядав.
«Привіт, Наталю. Бачу, вазу вже купили?»
«Так». Дівчина кивнула в бік Ярини. Жінка, схоже, не помітила або не хотіла помічати. «Гроші перерахую, як звільнюсь», — додала продавчиня.
«Добре. Тоді завтра принесу ще дещо», — жінка попрощалась і пішла.
Ярина не могла згадати, звідки знає її. Щось тривожило пам’ять. Віра… Це ж Віра!
«Як вам таке?» — продавчиня поклала перед нею гарний пакет із пишним бантом.
Ярина швидко розрахувалась, схопила подарунок і, не чекаючи чеку, кинулась наздоганяти ту жінку.
Віра йшла повільно, опустивши голову, ніби обмірковуючи щось.
«Віро!» — гукнула Ярина.
Жінка зупинилась і обернулась. Між ними промайнула мовчанка.
«Ти мене не впізнала? Я Ярина».
«Чому ж? Впізнала», — без радості відповіла Віра. «Ти майже не змінилась… На відміну від мене». Вона гірко посміхнулась. «Вазу купила?» — кивнула на пакет у руках Ярини.
«Так. Дуже гарна. У свекрухи скоро день народження, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що її робить хтось із інвалідністю».
«Мій чоловік», — пролунала відповідь.
Вони йшли коридором. Ярина підлаштовувала крок під повільну ходу Віри.
«Я думала, це старовинна річ. Він художник?»
«І художник теж. Тільки не кажи, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Хоча завжди була не від світу сього. Це Олесь робить».
«Олесь? Але продавчиня сказала — інвалід».
«Він і є інвалід. Після аварії не ходить і більше не буде ходити. Хоч щось заробляє. Треба ж на щось жити». Віра зупинилась біля кафе. «Зайдемо? На вулицю виходити не хочеться».
Вони сіли за столик біля дверей — єдиний вільний. Офіціантка принесла меню.
«Принесіть нам зеленого чаю та вершкове морозиво», — попросила Віра.
«Як дивно… Я часто про тебе думала останнім часом. А тут — ти купуєш вазу Олеся», — сказала Віра, дивлячись крізь Ярину.
«Ти ж мене впізнала? Чому не сказала одразу?»
«Не знаю». Віра знизнула плечима. «Мені ні з ким спілкуватисьВіра схопилась за стіл, очі їй зайшлись гнівом, та раптом вони наповнилися сльозами, і вона прошепотіла: “Знаєш, інколи мені здається, що якби я тоді не перейшла тобі дорогу, усе в нашому житті склалося б інакше…”