Якби не ти…
Оксана та Соломія дружили змалечку, ходили в один садик, у школі сиділи за однією партою. Коли виросли, Оксана перетворилась на справжню красуню, її завжди оточували залицяльники, все їй давалося легко, без зусиль. Соломія ж була звичайною дівчиною, яких багато, на чиє обличчя в натовпі ніхто не звертав уваги.
Після школи Соломія вступила до медколеджу, обравши допомогу людям своїм покликанням. Оксана ж вирішила, що дипломи їй не потрібні — і так знайде свій шлях. Вона закінчила курси і працювала в салоні краси, малюючи жінкам брови та вії.
Подруги важко переживали сварки й розставання. Не минало й дня, щоб вони не зустрілися або не поклипали по телефону. Говорила переважно Оксана, а Соломія слухала, співчуваючи розставанню подруги з черговим кавалером або радіючи її новим стосункам.
Як то часто буває, обидві закохалися в одного хлопця.
Першою Богдана зустріла Соломія. Якби він був звичайним, невизначним хлопцем, у них, можливо, склалося б щастя. Але легких шляхів до нього, як відомо, не буває.
Соломія йшла з магазину. Година тому відбувся злива, калюжі ще не встигли висохнути. Обходячи одну таку, що розлилася на весь тротуар, вона раптом побачила хлопця на електросамокаті, що мчав прямо на неї. Він дивився крізь неї, ніби не помічаючи. Дівчина не була впевнена, чи він її бачить, тому в останню мить скрикнула і відскочила вбік — прямо у воду.
— Розганяються, нічого не бачать, дурні! — гукнула бабуся з лавочки, погрожуючи хлопцеві хустиною. — Що вилупився? Ледве людину не збив!
Хлопець зупинився й оглянувся. Соломія тим часом вибралася на сухий острівець асфальту й з докором оглядала брудні, мокрі кеди.
— Вибач. Навіщо в калюжу? Я ж тебе бачив, об’їхав би. — Він підкатив до неї.
Соломія не потребувала вибачень. Вона шукала очима місце, куди ступити, щоб не зануритися знову. Хоча яка вже різниця?
— Залазь, підвезу, — запропонував хлопець.
— Та відчепись! — буркнула вона.
— Я ж вибачився. Чи ти волієш калюжі топтати? Куди везеш? — знову спитав він.
— На сусідню вулицю. Шевченка, десять, — відповіла Соломія.
Вона невпевнено встала перед ним і вхопилася за кермо. Самокат плавно вирушив, розтинаючи хвилі води. Вітер приємно обдував обличчя, від швидкості захоплювало дух. Соломія ніколи не каталася на таких самокатах, але з ним було не страшно.
Вони заїхали у двір, хлопець зменшив швидкість і прошепотів їй у саме вухо:
— Який під’їзд?
Його подих залоскотав скроню, а по шиї пробігли мурашки.
— Третій, — прошепотіла вона.
Він підкотив до самого порога й зупинився так, щоб вона відразу ступила на сходинки. Перед її будинком теж була велика калюжа.
— Дякую, — сказала Соломія.
Їхні очі опинилися на одному рівні. Вона побачила й смагляве обличчя, й гарні очі, й усмішку, від якої серце забилося частіше.
— Мене Богдан, — представився він.
— Соломія.
— Вибач, що так вийшло. Може, кіно якось? Друзі роз’їхалися, а самому нудно, — раптом запропонував він.
Вона знизала плечима.
— Гаразд.
— Тоді завтра о сьомій тут же. — Він посміхнувся, вирушив через двір і зник за рогом.
— Чого сяєш? — спитала мати.
— Та нічого. У калюжу наступила, піду помию ноги. — Соломія віддала мамі пакет із хлібом і замкнулася у ванній.
Весь вечір вона згадувала його, і мурашки знову бігали по шкірі. Наступного дня вона вдягла джинси та кеди, збираючись у кіно. Чомусь була впевнена, що він знову приНаступного вечора вона чекала біля під’їзду, але Богдан так і не з’явився, і тільки через роки Соломія зрозуміла, що саме ця мить була початком її справжнього щастя.