— Мам, я пішла. — У кухню заглянула Олеся.
Марія відвернулася від плити й уважно подивилася на доньку.
— Що? — Олеся демонстративно зітхнула й завела очі до стелі.
— Нічого. Куди так виряджалася на ніч? Накрасилася. Побачення? Не забарися, добре?
— Добре, — неохоче відповіла Олеся й швидко вийшла.
«Зовсім доросла стала… — зітхнула про себе Марія. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала в передпокої. — Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролетів. Думала, попереду ціле життя, а от уже менше половини залишилося. Школа тягнулася нескінченно довго, а потім життя покотилося, як камінь з гори. Інститут, заміжжя… Щастя виглянуло, як сонце з-за хмари, і знову сховалося. — Вона поправила волосся. — Та годі. Донька розумниця й красуня… Ой, картопля…»
Марія сплеснула руками і побігла на кухню. Схопила кришку зі сковороди, ледь не впустила на підлогу. Обпекла пальці, почала на них дути. «Накрутилася біля дзеркала, ледь картоплю не спалила…» — лаяла себе.
Марія без настрою пообідала сама, потім сіла дивитися серіал. За вікном швидко темніло. Не помітила, як заснула. Розбудив її дзвінок телефону. У сні не подивилася на екран, була впевнена — це Олеся. А хто ще міг їй подзвонити так пізно? Подруг у неї не було, так, знайомі з роботи, об’єднані самотністю.
Дуже здивувалася, почувши чоловічий голос.
— Ви мама Олесі Захарчук?
— А хто це? — обережно спитала Марія.
— Це лікар з другої міської лікарні. Вам треба приїхати, ваша донька потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…
— Яка операція? — Марія все ще не могла прийти до тями. Але в трубці вже лунали короткі гудки.
Вона намагалася осмислити почуте. Це помилка, донька пішла гуляти. Яка аварія? Але лікар назвав її ім’я й прізвище. Голова після несвоєчасного сну думала повільно. Марія зібралася, повторила про себе, що їхати треба до другої лікарні, і викликала таксі. Потім швидко переодягнулася, схопила сумку й вискочила з квартири. Ліфт чекати не стала, побігла сходами — так швидше. Вийшла з під’їзду, а таксі вже під’їжджало, сліплячи фарами.
— Будь ласка, швидше… Донька в лікарні… — задихаючись від бігу, попросила вона.
Усю дорогу Марія то поспішала водія, щоб швидше переконатися в помилці, то таємно бажала, щоб він їхав повільніше, не наближаючи неминучого лиха, від передчуття якого стискалося серце.
Вона влетіла в приймальне відділення й одразу побачила хлопця у брудній ветровці. Обличчя в подряпинах, пластир над бровою, розгублений погляд.
— Де моя донька? Що ти з нею зробив?! — підбігла вона до нього, схопила за полати розстібнутої куртки й почала трясти.
— Я не винен! З-за повороту на нас вилетіло авто… Я завернув, але воно нас таки зачепило… Я не винен…
— Хто зачепив? Чому? — кричала нічого не розуміюча Марія.
— Так, хто тут кричить? — У приймальне відділення увійшов літній лікар. В очі Марії впали його пухнаті русяві вуса. — Ви мама Захарчук? Підпишіть згоду на операцію.
— Яку операцію? Навіщо? Де моя донька?! — за інерцією кричала Марія.
— Вона без свідомості. У неї внутрішньочерепна гематома, тиск зростає. Якщо не зупинимо кровотечу, вона… Підпишіть тут. — Лікар простягнув їй папір і ручку.
Від незнайомих слів крутилася голова, рядки розпливалися перед очима. Марія тремтячою рукою підписала й без сил повалилася на лавку поруч із хлопцем. Лікар одразу пішов.
— Я не розумію… Вона пішла гуляти… — шепотіла Марія, колихаючись.
— Спочатку ми гуляли, потім я запропонував покататися на мотоциклі…
Марія різко повернула голову до нього.
— Ти у всьому винен! Ти…
Хлопець відсахнувся від її погляду, сповненого ненависті.
— Я не винен… Навіть не зупинився подивитися, чи живі ми… — виправдовувався він.
— Денис! Як ти? — У відділення увійшов високий чоловік. Хлопець зіскочив із лавки й кинувся до нього.
— Я не винен, тату. Я не гнав… Він на нас вилетів… Якби не відвернув, нас би роздавило… Нас до лікарні підвіз водій. Лікар сказав, що якби запізнилися на хвилину, Олеся б… — Хлопець притулився до батька й заридав.
Чоловік обійняв його й гладив по тремтячій спині.
— Я тобі вірю. Ти машину запам’ятав? Колір, марку? Де це сталося? Обіцяю, я його знайду.
— Знайдете, як же. Ваш син не постраждав, а моя дівчина… Через вашого сина… — Марія завагалася й заридала.
— Хто це? — спитав чоловік у сина.
— Мама Олесі.
— Розкажи детально, все, що пам’ятаєш, — попросив батько.
— Так, розкажи татові, як ти леМарія глянула на Дениса, який тепер тримався за руку з Олесею, і зрозуміла, що життя дарує нові можливості, якщо мати віру й відкрите серце.