Дівчина стояла по той бік огорожі. Ніяких сумнівів — вона збиралась стрибнути з моста…
На початку нічної зміни «швидка» привезла молодого чоловіка. Його авто зіткнулося з позашляховиком на перехресті. Після багатогодинної операції пацієнта відправили до реанімації, а хірург Оленка Василівна в ординаторській записувала хід операції до карти.
— Кава, Оленко Василівно, — досвідчена медсестра Ганна Іванівна поставила на край столу глиняну чашку.
— Дякую. Коли пацієнт прийде до тями, покличте мене, — не відриваючись від паперів, відповіла лікарка.
— Відпочиніть, поки є можливість. Поки що тихо.
— Самі знаєте, таке начало зміни нічого доброго не обіцяє, — відсіла Оленка.
І як у воду дивилася. Не встигла допити каву, як привезли нового пацієнта. Під ранок вона вже ледве трималася на ногах і заснула прямо за столом, схиливши голову на папери. Та тут же її розбудила Ганна Іванівна — пацієнт після аварії прийшов до тями.
Оленка могла б сказати, що її зміна закінчилася, пацієнта огляне інший лікар, все буде добре… Але встала й пішла до реанімації. Не в її правилах йти додому, не дізнавшись, як почувається прооперований нею чоловік.
Під холодним світлом ламп лінолеум у коридорі блищав, ніби водна гладь. Оленка тихо увійшла в палату. Вчора вона його не розгледіла, а тепер побачила досить привабливого чоловіка, оплутаного дротами та датчиками. Вона перевірила показники монітора, і коли знову підняла очі, помітила, що він уважно її розглядає.
Навіть лежачи на лікарняному ліжку, чоловік виглядав самовпевненим і дивився на Оленку зверхньо. Якби їй хоч трішки такої впевненості! Вона ледве стрималася, щоб не відвести погляд.
— Як ви почуваєтесь, Богдане Тарасовичу? Довелося видалити селезінку. Ви втратили багато крові. У вас зламані два ребра, але легені не зачеплено. Життю нічого не загрожує. Відбулися легко. Мені вже дзвонили з поліції — вони хочуть з вами поговорити. Я попросила приїхати пізніше, дати вам час оговтатися.
— Дякую, — глухо відповів чоловік.
— Моя зміна закінчилася, побачимось завтра. — Оленка вийшла з палати.
«Швидка», що привезла нового пацієнта, підвезла її додому. У передпокої її зустрів рудий кіт. Він потерся об ноги й, піднявши хвіст, поплентався на кухню. Оленка мріяла лише про сон, але спочатку треба було нагодувати Котигорошка, інакше він не дасть їй заснути. Вона заснула, не встигнувши доторкнутися головою до подушки.
Наступного дня пацієнт виглядав набагато краще, навіть усміхнувся, коли Оленка Василівна зайшла до палати.
— Доброго дня. Бачу, вам краще. Сьогодні вас переведуть у звичайну палату, повернуть телефон, і ви зможете подзвонити рідним.
— У мене нікого немає в цьому місті. Я багато клопоту вам учора завдав? — Він дивився на неї все так само зверхньо. Як він це робить?
— Коли ви мене випишете? — запитав він.
— Вас щойно прооперували, у вас зламані ребра… Тиждень ви точно пробудете тут, а далі подивимось. Вибачте, мене чекають інші пацієнти. — Оленка вийшла.
Перед відходом додому вона заглянула до нього ще раз, перевірила показники. Коли нарешті підняла очі, знову зустріла його зацікавлений погляд. Він усміхнувся.
По спині пробіг холодок. Ця усмішка їй десь зустрічалася. Пам’ять на обличчя в неї гарна, але цього чоловіка вона не пам’ятала. Та ось ця усмішка…
Весь вечір вона намагалася згадати, де могла її бачити, але нічого не спадало на думку. Наступного ранку він вже зустрів її сидячи на ліжку. Хтось приніс йому футболку.
— Це медсестра дала. Мої речі всі в крові, — пояснив він, помітивши її здивований погляд. — Мені здається… Оленко Василівно, ви щось хочете в мене запитати.
— Ні, тобто… так. Ми з вами десь бачилися?
— Я вас не пам’ятаю. У мене гарна зорова пам’ять, таку жінку я б не забув. Знаєте, такий погляд, як у вас, я бачив лише раз. І то в іншому місті, у іншому житті, багато років тому. — Він знову усміхнувся й одразу ж скривився. Зламані ребра давали про себе знати.
— Можете вставати, але обережно, — сказала Оленка.
— Ви ще зайдете до— Зайду, якщо зміна буде спокійною, — відповіла Оленка, і тінь минулого, нарешті, розчинилася в теплі його усмішки.