Колись давно, у маленькому містечку на Волині, жила собі жінка на ім’я Ганна. Вона була господаркою з золотими руками, а ще — матір’ю одного сина, Андрія.
Того дня, у свої іменини, Ганна прокинулась зі сходом сонця. Нарізала овочі на салати, замаринувала м’ясо, почистила картоплю та побігла до перукарні. Повернувшись, одразу ж кинулася готувати.
— З днем народження, мамо! Ти сяєш, як молодий місяць. Паспорт твій бреше — на десять років менше, — прогункотів Андрій, ледве прокинувшись, у трусах і майці, та поцілував матір у щоку.
— Приведи себе до ладу та допоможи мені. Самотужки не встигну, — попросила Ганна.
— Зараз, за хвилину. — Але на півдороги до ванни Андрій зупинився. — Може, Марійку покликати? Вона ж у цьому краще за мене.
— Добра думка, — згодилась мати.
Коли Андрій, виголений, у чистій сорочці та з пахощами, зайшов у кухню, Марійка вже нарізала овочі, а Ганна витирала кришталеві келихи.
— Ось так спільно та гарно, — Андрій взяв кружальце огірка з дошки. Дівчина обернулась, пропонуючи поцілунок, але хлопець відвернувся, немов зніяковів. «Мабуть, соромиться мене», — подумала Ганна.
— Андрію, накрий стіл, скатерка в шафі на верхній полиці, — сказала вона, щоб розрядити напругу.
— Так точно! — хлопець витягнувся, немов у війську, різко кивнув, і прядь волосся спала йому на чоло. Він відкинув її рукою.
— Дорослий, а грається, як дитина, — усміхнулась Ганна.
— Мам, скільки гостей буде? — гукав Андрій із кімнати.
— Разом із нами — десять, — відповіла мати, підсумовуючи в умі.
СиАле найголовніше, що тепер у її будинку знову лунав сміх, а серце переповнювала теплота справжньої родини.