Ми сиділи на набережній Дніпра й дивилися, як чайки ловили в польоті шматочки хліба, які кидали діти. Сесія позаду, попереду два місяці свободи – ніяких пар, нудних лекцій чи виснажливих заліків.
“Що плануєш?” – спитав хлопець, не відводячи погляду від сріблистої доріжки на воді.
“Відсипатимуся, читатиму, гулятиму…” – без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. – “А ти? Додому поїдеш?” – раптом сумно додала вона, тривожно поглянувши на нього.
“Не-а. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ні разу не був. Однокласники приїжджали засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів, а я… У батьків ніколи не було грошей. А коли померла мама – тут уже не до подорожей.”
“А ми щороку їздили в Одесу, коли з нами жив тато”, – задумливо промовила вона, дивлячись у далечінь, ніби могла розгледіти там щасливе минуле. – “То що, у тебя з’явились гроші?” – повернувшись до реальності, поцікавилася.
“Ні, але можна позичити.”
“У кого? Половина нашого курсу вже їде додому, а друга половина гуляє на останні від стипендії. Та й повертати треба ж якось”, – Наталка докірливо подивилася на чіткий профіль Тараса.
“Потрібно небагато – щоб не здохнути з голоду і на квитки. Там тепло. «Під кожним кущем і стіл, і дім», – процитував він рядки з відомої казки. – “Житло можна знайти за копійки. А гроші я віддам, зароблю. Треба просто трохи часу.”
“Звідки тобі знати? У сезон дешевого житла не знайдеш. Не сміши. Навіть матрац під пальмою коштуватиме як готель. А чим казка закінчилася, пам’ятаєш?” – повчально запитала вона.
“Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші – поїдеш?” – Тарас повернувся до неї й зустрів збентежений погляд Наталки.
“Навряд. Мати ні за що не відпустить”, – зізналася дівчина.
Тут одна з чайок розпрямляє крила й злітає над водою, розганяючи товаришів. Хлопець із дівчиною відволікаються на неї. Птах ловить декілька шматочків хліба й, задоволена, відпливає вбік.
“Зараз”. – Тарас дістає з кишені телефон і набирає номер. “Іванку? Так, здав… Неважливо, головне – здав. Слухай, позич тисячу гривень… Ні? А скільки є? І все?.. Та йди ти. ВечВона відчула, як його рука стискає її долоню, і раптом усвідомила, що минуле вже ніколи не повернетьня, але й жалкувати було ні про що.