**Шлях до щастя**
Роман ішов із роботи пішки. Далеко, звісно, але вечір теплий, тихий, безвітряний. У такі вечори він не жалкував, що не має машини. Йшов, тішився теплу й наближенню літа.
Все життя Роман провів із батьками в центрі міста, звик до галасу й метушні. Та нещодавно перебрався на околицю, у спальний район. Повертався додому й відразу лягав спати, щоб рано вранці знову їхати на роботу в кипучий центр.
У вікно його кімнати вночі заглядала цікава місячна личина, якій не заважали ні дерева, ні інші будинки — щільних штор у Романа поки що не було. Жив він на дванадцятому поверсі новобудови з видом на поле та далеку смугу лісу на обрії. Спочатку він прокидався серед ночі, дивився на кімнату в блакитному місячному сяйві й не розумів, де він. Потім згадував, заспокоювався й засинав.
***
Ще два роки тому він і гадки не мав, що існують комунальні квартири. Не такі, як у давні часи, де на одній кухні збиралося по десять господарок. Але жити в квартирі з іншою людиною, ділити з нею місця загального користування — справа не з найприємніших.
Ростився Ромко у звичайній родині, у двокімнатній квартирі в центрі міста, з високими стелями, просторими кімнатами й довгим вузьким коридором, що переходив у крихітну кухню. Мама працювала вихователем у дитячому садку, тато — водієм автобуса. Не балувались, але поїхати відпочивати на море могли собі дозволити.
Все розвалилося в один день. Батько не порушив правил, чекав, поки загориться зелений світлофор, і почав рушати. Раптом назустріч йому з тротуару кинулася жінка з валізкою на колесах. Тато вдарив по гальмах, але чи можна зупинити автобус миттєво? Жінку відкинуло, як м’яча від удару, і вона померла по дорозі до лікарні.
Спізнювалася, як виявилося, на електричку. Зять обіцяв відвезти її на дачу, але потім плани змінилися. Вони посварилися, і вона, роздратована, кинулася на вокзал. Думала — встигне. Електричка ж чекати не буде.
Той самий зять потім на суді кричав, що п’яний водій угробив його улюблену тещу, і вимагав суворого покарання. Так, напередодні колектив святкував вихід на пенсію одного із водіїв, випивали. Вранці ж медогляд не виявив у батька жодних ознак сп’яніння. Він взагалі не був схильний до випивки. Але в справі зібрали свідчення про перевищення допустимої норми алкоголю.
Щоб не підвести інших, батько сказав, що випив на дні народження подруги дружини. Врятував усіх, а сам сів. Мама переживала, плакала. Грошей стало мало. У вихователя в садочку зарплата невелика. Ромко оголосив, що після школи нікуди вступати не буде, піде працювати.
— О, в армію захотів? Мало мені батька, ще й з тобою щось трапиться! — ридала мати.
Щоб заспокоїти її, Ромко пообіцяв вчитися далі. Перед самим випускним батько помер у в’язниці від інфаркту. Ромко, як і обіцяв, вступив до університету. А через два роки мати знову вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Ромко залишився один у їхній квартирі. Мати сплачувала комуналку, давала гроші, аби він навчався. Могла це дозволити. Новий чоловік виявився не просто чиновником, а посадовцем. Правда, Ромко відразу забув, де й ким він працює.
Друзі-студенти дізналися, що в Романа вільна квартира, і відразу почали влаштовувати там вечірки. Гостинний господар дозволяв залишатися навіть на ніч.
Спочатку йому подобалося таке життя, але потім нескінченні шумні компанії набридли. Прокидаючись, він часто бачив у квартирі зовсім чужих хлопців і дівчат.
Сусіди поскаржилися матері. Вона приїхала рано вранці, щоб застати сина вдома. Назустріч їй вийшла гола дівчина, яка, ні трохи не зніяковівши, пройшла повз у ванну.
Звісно, мати влаштувала скандал, виставила всіх із квартири, а синові пригрозила: якщо не припинить оргії й п’янки, більше грошей не буде.
Два тижні в квартирі Романа було тихо. А потім друзі напросилися, аби відсвяткувати чийсь день народження. Поводилися досить спокійно, але пили багато.
Вранці Ромко прокинувся в ліжку не сам. Поряд спала гола дівчина, прикрита до пояса ковдрою. Вона лежала на животі, обличчям до стіни, а на подушці розсипалися руді коси. Такі в групі були лише у Оленки Маковецької.
Ромко обережно вибрався з ліжка, щоб не розбудити дівчину. Нічого не пам’ятав, але подумав: якби між ними щось було, навряд чи він би потім надягнув труси.
Роман обійшов усі кімнати — більше, окрім них, у квартирі нікого не було. Він прийняв душ, зварив каву. На запах прокинувся Оленка, увійшла на кухню в його довгій футболці й почала приставати, щось бурмотіла. Роман відсторонився.
— Ти чого? А ніч-то казав, що кохаєш, — образилася Оленка. — Дай кави. — І простягнула руку до його чашки.
— Не неси дурниць, — неріРоман обійняв Наталку, відчуваючи, як його серце наповнюється теплом, і зрозумів, що справжнє щастя — це не квартира в центрі чи новий автомобіль, а ці миті, коли поруч ті, кого ти любиш.