Важке щастя
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу у вишуканому вбранні, з пляшкою дорогого вина, тортом та упаковкою м’ясної нарізки.
— Дівчата, після роботи не розходимось, посидимо трохи, святкувати мій день народження, — оголосила вона.
Всі одразу кинулись її вітати та обіймати. Приєдналася й Оксана. Вона прийшла до компанії зовсім недосвідченою, ловила зауваження за кожну помилку, але щиро вважала Марію Степанівну своєю наставницею. Та обняла Оксану й шепнула на вухо:
— Трохи ще попрацюю — й на пенсію. Тебе, Оксанко, планую на моє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, відповідальна…
Оксана не встигла подякувати за довіру, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті бухгалтерки, застелили паперовою скатертиною, виставили всі закуски з холодильника. На початок святкування завітав директор із керівниками інших відділів. Подарував великий букет троянд, подарунок. Знову стало шумно. Оксана непомітно вийшла з кабінету.
— Ти куди це? Ми тільки сіли за стіл, — наздогнала її у коридорі колега й подруга Наталка.
— Мені треба йти, батько вдома сам.
— Посиділа б хоч півгодини, нічого з ним не станеться, — сказала Наталка.
— Не переконуй. Він не любить, коли я затримуюсь, починає хвилюватись, тиск підскакує. У його віці це небезпечно.
— У якому такому віці? Скільки йому?
— Сімдесят один, — зітхнула Оксана.
— Та хіба це вік? У такому віці ще й закохуються, одружуються…
— Правда, Наталко, мені треба йти. Вибач за мене. — Оксана повернулась, щоб піти, але Наталка тримала її за руку.
— Загнала ти себе у клітку. Молода, а ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?
— Яких онуків? Мені вже сорок два…
— І що? Ти зарано на себе хрест поставила. Такими темпами ти раніше за батька… Ой, вибач, — злякалася Наталка, помітивши осудливий погляд Оксани. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?
— Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.
— Не розумію тебе, Оксанко. Твоя мати ціле життя біля нього танцювала. І де вона тепер? А тепер ти…
— Годі. Це моє життя. — Оксана вихопила руку й швидко пішла до свого кабінету за речами. Наталка з жалем дивилась їй услід.
А на вулиці пахло весною, сніг майже зник, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Оксана зайшла в магазин. Біля каси черга. Вона глянула на годинник. Час є, із роботи пішла рано, до хати хвилин десять — встигне. І Оксана заспокоїлась.
Вдома вона навмисне шумно роздягалася в передпокої, щоб батько почув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
— Тату, я прийшла. Що дивишся?
За напруженим виразом його обличчя вона зрозуміла — він незадоволений. А коли він був задоволений?
— Тату, як почуваєшся? — терпляче запитала Оксана.
— Додому, мабуть, не поспішала? Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, а ти й знати не будеш, — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд.
— Які там гулянки? Я ж лише на хвилину затрималась, у магазин зайшла. Зараз. — Вона підійшла до шафи, дістала тонометр і повернулась до батька.
— Давай руку, виміряю тиск.
Батько не поворухнувся.
— Тату, ну що ти як мала дитина? Не вперлися.
Він неохоче простягнув руку. Оксана наділа манжету, почала накачувати грушу.
— Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.
— Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що тиск є, — буркнув батько.
Оксана розуміла: він не молодий, потребує піклування, все життя пропрацював на будівництві. Але це не значить, що можна цілими днями лежати на дивані.
— Може, лікаря завтра викличемо? — запропонувала вона.
— Що вони там розуміють? Випишуть пігулки — і все. Ніякого толку.
Оксана прибрала тонометр і пішла до своєї кімнати переодягнутися. Потім готувала вечерю й вела нескінченний внутрішній діалог з батьком.
«Мені теж хочеться відпочити. Цілий день за комп’ютером, очі болять. Могла б сидіти зараз із колегами, їсти торт, пити вино. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Марія Степанівна образиться?
Я доросла людина, набридло, що ти мною командуєш, до всього причепишся. Міг би хоча б у магазин за кроковий піти. Наталка права, я й саме скоро захворію. Сил немає…»
Оксана зупинила себе: негоже так думати про батька, навіть якщо він не чує. Невідомо, як вона почуватиметьТа нарешті зрозуміла, що щастя можна знайти, коли перестаєш жити чужими страхами.