Автомобілі стояли мертво, щільною лавою. Ні туди, ні сюди – жодного руху вже півгодини. Скло підняте, бо всі ввімкнули кондиціонери. Надворі нестерпна спека, за тридцять, як і обіцяли по радіо.
Повітря над розпеченим асфальтом тремтіло, немов розтоплене скло. У салоні «Тойоти» було прохолодно, але сидіти без руху, дивитись на цей застиглий кадр, набридало.
Оксана відкрутила кришку пляшки з водою і ковтнула кілька разів. Тарас помітив, що води залишилось менше третини. Дівчина пила сама, наче його в машині взагалі не було.
«І довго це ще буде?» – роздратовано спитала Оксана.
Це були перші її слова після виїзду з дачі. Її мовчання було гірше за крик. Краще б вже кричала… Вони не сварились, але якщо щось не так – Оксана мовчала годинами, а то й днями, ніби показуючи, що це Тарас винен. Він звичайно визнавав провину, благав вибачення, слухав монотонну лекцію – і вони мирились.
«Чого сидиш? Роби щось!» – знову накинулась Оксана, наче це він влаштував затор на Київській кільцевій.
Тарас мовчав. Не знав, що сказати.
«І нащо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ну ти ладно, а я? Щоб сидіти за парканом, поки ти няньчишся зі своєю донькою? Краще б пройшлась по магазинам. Чи з Маринкою в кафе посиділа, морозива поїла…» – Оксана шмигнула носом. «От, заклало. Ще й захворіти від цього кондиціонера», – знову пожалілась вона.
Тарас вимкнув кондиціонер.
«Ні, ти знущаєшся? За хвилину в салоні буде як у духовці! Хочеш, щоб ми тут зварились?» – спалахнула Оксана.
Він не пам’ятав, щоб вона так багато говорила. Це його здивувало та насторожило. Але він нічого не сказав і знову ввімкнув охолодження. Попереду між рядами йшов чоловік, не дійшовши до їхньої машини, він сів у сусідній авто.
«Бачив? Він ішов звідти. Може, дізнався, чому пробка?» – припустила Оксана.
«Можливо», – погодився Тарас.
«То чого сидиш? Піди дізнайся», – сказала вона, не дивлячись на нього.
«Що дізнатись? Може, стоятиме ще годину. Думаєш, він встиг дійти й повернутись за півгодини?» – Тарас глянув на Оксану і знову відчув провину.
«Ну ми ж не будемо стояти вічно. Рано чи пізно рушимо. Всі спокійно чекають. Це ж кільцева, а не якась просіка…» – він замовк. Оксана теж мовчала, дивлячись перед собою.
«Гаразд.» Тарас вийшов.
Озирнувся – скрізь однакові ряди авто. Чоловік, здається, сів у червону машину. Він постукав у вікно, і воно опустилось.
«Вибачте, це ви ходили вперед? Не знаєте, чому стоїмо?»
«Схоже, вся кільцева. Ніхто не знає. Може, ДТП чи ще щось…»
Нічого нового. На вулиці стояла спека, наче в лазні. Поки він розмовляв, сорочка на спині вже прилипла. Повернувшись у машину, він почув по радіо новини – ні слова про затор.
«Ну що, дізнався?» – нетерпляче спитала Оксана.
«Ні. Стоїть ще далеко. Хтось сказав – можливо, аварія».
«Так і знала! Нащо я тільки поїхала з тобою?»
Тарас з нею погодився. Не треба було її брати. Він би залишився з донькою на дачі, як вона хотіла. Потім поїхав би в прохолоді…
А почалось усе так гарно…
***
Його розбудив дзвінок. Не дивлячись на екран, він підніс трубку.
«Тату, ти приїдеш?» – голос Софійки.
«Привіт. Ти забув, що у твоєї доньки сьогодні день народження?» – це вже була колишня дружина. «Певен, що навіть подарунок не купив».
«Ні, я не забув. Виїжджаю», – поспішно сказав Тарас, розплющивши очі. Сонце вже було високо. На екрані – пів на десяту.
Про день народження він пам’ятав аж до вчорашнього вечора. Але вчора вони з Оксаною та друзями добре посиділи в клубі – і все вилетіло з голови.
«Тату, мені не треба подарунків, просто приїдь, я сумую!» – скрикнула донька, і лінія перервалась.
Одружились вони майже тринадцять років тому. Десять років жили, як кішка з собакою. Він не був закоханий. Просто на якійсь вечірці в гуртожитку прокинувся в ліжку з малознайомою дівчиною.
Через місяць вона знайшла його в інституті і сказала, що вагітна. «Та нічого ж вона», – подумав Тарас і згодився одружитись. Батьки були в шоці. Мати заперечувала, що це його дитина.
Тест він зробив після народження. Софійка була його – без варіантів. Він закохався в неї від першого дотику в пологовому. Терпів сварки з дружиною, її ревнощі. Може, терпів би й досі, якби не зустрів Оксану.
Вона була холодною, гордою – ніби богиня. Не сварилась, як дружина. Просто мовчала. І це було гірше.
Після дзвінка він розповів Оксані про день народження доньки.
«Ти їдеш? І я маю сиТарас подивився у вікно, де Оксана сміялася з лікарем, зрозумів, що його шлях був неправильним, але тепер, з Софійкою та новою знайомою — Іраїдою, він нарешті відчув, що знайшов те, що шукав усі ці роки.