Оля закрила файл і надіслала його собі на робочу пошту. У понеділок у офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку та здасть звіт. Усе! Вільна!
Вона працювала бухгалтеркою у невеликій київській фірмі. Навантаження було велике, але зарплата хороша, до того ж офіс знаходився за два кроки від дому — не треба було витрачати час на дорогу, тіснячись у громадському транспорті в години пік. Пройдеться пішки, повдихає свіжим повітрям.
У бухгалтерії працювали лише жінки. Оля ні з ким особливо не зближувалася. Майже у всіх були родини, діти, а вона жила сама. Якщо хтось просив допомогти, взяти на себе частину чиєїсь роботи, вона не відмовляла, працювала вдома по вечорах і вихідних, як і зараз.
У суботу встала зранку й одразу сіла за ноутбук, ще раз перевірила всі цифри й надіслала файл. Тепер можна привести себе до ладу, поснідати, а потім… Вирішити, що робити далі, Олі завадив дзвінок.
— Олю, привіт! — почувся радісний жіночий голос.
— Привіт, — обережно відповіла вона. — Хто це?
— Ну й ну! Це ж я, Маруся!
— Маруся? — перепитала Оля недовірливо. — Ти в Києві?
— Ще ні, під’їжджаю, — засміялася та.
Оля не знала, що відповісти. Адже вона найменш очікувала почути саме свою шкільну подругу. Після її зради п’ятнадцять років тому вони не спілкувалися. Тепер шкодувала, що не змінила номер.
— Олю, окрім тебе, у мене в Києві нікого немає, — перервала незручну паузу Маруся. Ти можеш мене зустріти? Будь ласка. Я давно розлучилася з Валерієм. Вирішила почати нове життя. — Голос у неї звучав провинувато.
Оля не хотіла бачити колишню подругу. Але минуло стільки років, все давно пережито й відпущено. Та й новин із рідного міста було цікаво послухати. Гаразд. Зустріне, проведе, куди треба — і все.
— О котрій годині приїзджаєш? — спитала вона без ентузіазму.
— За двадцять хвилин. Ти приїдеш? — голос Марусі зазвучав веселіше.
— Мені година їхати — спочатку автобусом, потім метро. Чекатимеш? Тоді сиди в головній залі вокзалу, нікуди не йди.
Оля слухала себе й не вірила, що збирається їхати зустрічати ту, яка колись її зрадила.
— Я чекатиму, — пообіцяла Маруся.
Оля зі злістю глянула на холодний чайник, помилась, швидко підмалювалась, одягнулась і вийшла з дому. Вона знімала маленьку однокімнатну квартиру в одному з київських районів. Для однієї вистачало, зате дешево.
У головній залі вокзалу Оля розгубилася. Як вона знайде Марусю серед натовпу? Вони не бачились роками — чи впізнає?
— Олю! — радісно гукнув хтось.
Від кіосків до неї кинулась інша, але впізнавана Маруся. Поповнішала, освітлила волосся, яскравий макіяж додавав їй років, але Оля відразу побачила — це вона.
Маруся кинулась обіймати подругу.
— Нарешті! А то я вже ледве на ногах стою. — Вона взяла Олю під руку й потягнула до своїх речей — чемодану на колесах та об’ємної сумки.
— Не можна так кидати свої речі, можуть вкрасти, — сказала Оля, розуміючи, що треба щось відповісти.
— Не вкрали ж. Та й там нічого коштовного — гроші й документи при мені. — Маруся знизила погляд на свої пишні груди.
Оля похитала головою. Навколо всі були заняті своїми справами, ніхто на них не звертав уваги.
Маруся поставила сумку на чемодан і подивилася на подругу.
— Тобі куди треба? — зітхнула Оля.
— Ти ще ображаєшся? Я хотіла попросити… Можу я пожити в тебе кілька днів, поки не зніму квартиру? — Маруся прикусила губу.
«Отака нахаба. Відбила в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Дарма приїхала. Треба було не брати трубку…» — запізно подумала Оля.
— Ходімо, — сказала вона і пішла до виходу.
Маруся щось говорила, але Оля не відповідала, удаючи, що уважно дивиться під ноги. Нарешті вони дістались до її квартири.
— Я думала, ти в центрі живеш. Навіть не схоже на Київ, — розчаровано промовила Маруся, оглядаючи маленьку кімнатку. — Не хвилюйся, я швидко зніму житло й піду. ТиАле коли Маруся побачила на полиці фото Олі з новим коханим, у її очах блиснув знайомий холодок — і Оля зрозуміла, що нічого ще не закінчилося.