Ще кілька років тому, коли я вчився в університеті, моїми сусідами були три хлопця мого віку. З часом ми стали близькими друзями. Одного дня сестра одного з них — Марічка — разом із подругами вирішила пограти у спіритичну дошку. Так вони викликали дух хлопчика, якого для цієї історії назвемо Яросиком.
Як розповідали дівчата, він прямував до неба, але, відчувши покликання, вирішив зупинитися — йому здалося це цікавішим. Хоча вони не раз намагалися переконати його рухатись далі, він залишався. Спочатку тільки Марічка та її подруги розповідали про нього, про свої дивні відчуття.
Ніхто інший нічого не бачив і не чув, тому ми не дуже їм вірили. Та була в моїх друзів одна дивна звичка: кожного разу, коли хтось приходив у гості, вони просили Яросика не лякати гостя. Обіцяли, що після його відходу разом пограють із духом. Це було щось на кшталт ритуалу.
Одного вечора ми вчетверто сиділи у вітальні, розмовляли. Було ще світло, може, четверта чи п’ята година, коли м’ячик сам поволі покотився коридором до ніг одного з них. Я бачив це, але вдавав, що не помітив. Думав, може, вітер? Хотів у це повірити. Мій друг підняв м’ячик з усмішкою і кинув його назад у коридор.
Минуло ще з п’ятнадцять хвилин, і м’ячик знову повернувся… так само покотившись до нього. Цього разу я уважно дивився в коридор, щоб переконатись, що там нікого…