Мені постукало кохання…
Марійка виїхала із села до міста та вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа над книжками, щоб скласти сесію та не залишитися без стипендії. Мати могла допомогти їй лише продуктами.
А коли вона почала працювати, сама почала підтримувати рідних, надсилаючи матері гроші. Кожну свою відпустку проводила в селі. Правда, про море мріяла. Але всім казала, що в селі такий повітря, ліс і річка, що жодного півдня не треба.
— Марійко, а коли заміж виходитимеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не журся, мамо, вийду, — відмахувалася дівчина, але розмови про заміжжя їй порядком набридли. Кожен у селі неодмінно питав першим ділом про весілля.
Хлопці в Марійки були, і кохання теж було, але заміж так ніхто і не запросив.
Працювала вона у редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Здавалося, дощ стихав. Марійка накинула плащ, приготувала парасольку та поспішила на вулицю. Та лиш вийшла — дощ знову припустив з новою силою. Вона стояла під навісом, дивлячись, як повз неї мчать машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплі розбивалися об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Дівчина мимоволі зігнулася від холоду та притулилася до стіни. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, щоб не облити її, а потім і зовсім зупинився.
— Дівчино, сідайте в машину. Навіть якщо злива скінчиться, на дорогах — суцільне озеро, доведеться пливти додому, — крикнув через відкрите вікно чоловік.
І Марійка сіла до нього. За півроку її рятівник зробив їй пропозицію. Не те щоб вона закохалася без пам’яті, але час виходити заміж, а з Юрком — спокійно та надійно. Оселилися вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Мати Марійку зразу не прийняла.
— Не сподівайся, голубко, що відтягнеш нашу квартиру. Це в тебе не пройде, — одразу заявила вона.
— Непристойно ходити цілий день у халаті. У ньому лише до ванної можна дійти. А якщо гості прийдуть? Перевдягайся негайно! — командувала свекруха.
І Марійка перевдягалася. Прибирати та готувати в нарядних сукнях було незручно. Сама ж Олена Петрівна вдягалася, наче на світський прийом.
Зрештою, з матір’ю чоловіка вони не зжилися. Одного разу Марійка почула, як та переконувала сина розлучитися, поки дітей немає. Дівчина, ридаючи, сказала Юркові, що мати права — краще розійтися. Почала збирати речі.
Але Юрко її не відпустив. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Може, мати й давила на сина, але лише по телефону — до них не приходила. А Юрко дружині нічого не розповідав. Вони мріяли з часом купити власне житло, відкладаючи з кожної зарплати.
Якось у неділю вони поїхали з друзями на озеро. Рибалили, шашлики… Поверталися вже в темряві. Машина товаришів вирвалася вперед, залишивши Юрка з Марійкою далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Дівчина навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч їм раптом вилетів позашляховик. Водій не впорався з керуванням, зіткнення було неминуче.
Юрко загинув на місці, а Марійка отримала численні травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, знесилена, кульгаючи, вона дісталася до орендованої квартири, та там уже жила інша сім’я. Їй повернули невеликий мішок з речами. Речі чоловіка забрала свекруха, вона ж і відмовилася від оренди.
Марійка пішла до матері Юрка. Та відчинила двері, але впустити не захотіла. Розмовляли через поріг.
— Олено Петрівно, можу я пожити у вас, поки не зніму житло?
— Ще чого! Через тебе загинув мій Юрко. А ти навіть на похорон не прийшла. Забирайся! — Двері з силою замкнулися.
— Олено Петрівно, я не винна в його смерті… Я ж у лікарні була… Не могла прийти… — благала Марійка, стукаючи у двері.
— Іди геть, а то викличу поліцію! — погрожувала свекруха з-за дверей.
Просити навіть частину грошей, які вони з Юрком збирали на квартиру, Марійка навіть не спробувала.
Вона вийшла на вулицю — та куди йти? Друзів не було. Ті, з ким вони їздили на озеро того злого дня, були Юрковими приятелями. Хто знає, що їм наговорила про неї свекруха.
У чому була, у тому й поїхала до матері в село. Але там чекала нова біда — мати померла два місяці тому, поки Марійка лікувалася. Телефон розбився під час аварії, до неї не змогли додзвонитися.
У хаті все виглядало так, ніби мати вийшла й ось-ось повернеться, здивується та заквапить коло печі… Під повіками заколотилися сльози.
— Мамо, як же так? Ти зараз мені так потрібна… — Марійка сіла на ліжко, зняла зі спинки материну кофту й уткну— Не сумуй, доню, — почула вона теплий голос у відповідь, і це був останній подарунок долі.