До мене постучало кохання…
Марійка покинула село й переїхала до міста, вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа за книжками, щоб скласти сесію та не залишитися без стипендії. Мама могла допомогти їй лише продуктами з дому.
Коли почала працювати, сама почала матері помагати, надсилала гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла, але всім казала, що тут такий свіжий повітря, ліс і річка, що й південь не потрібен.
— Марієчко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не хвилюйся, мамо, вийду, — відмахнулася Марійка, але розмови про заміжжя вже порядком набридли. Кожен у селі першим ділом питав саме про це.
Хлопці у неї були, і кохання теж, але заміж так ніхто й не запросив.
Працювала вона в редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував дощ. Начебто стихав. Марійка накинула плащ, взяла парасольку й вибігла на вулицю. Але як тільки вийшла — злива почалася з новою силою. Вона стояла під навісом біля входу, дивилася, як повз неї мчать машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплини били об мокрий асфальт, бризки долітали аж до ніг. Вона куксилася й тулилася до стіни. Позашляховик перед великою калюжею зменшив швидкість, щоб не обізвати її, а потім і зовсі зупинився.
— Дівчино, сідайте. Навіть якщо дощ перестане, дороги — сплошне озеро, доведеться плисти додому, — крикнув чоловік через відкрите вікно.
І Марійка сіла в машину. За півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона без пам’яті закохалася, але виходити заміж вже було пора, а з Олегом — спокійно й надійно. Жили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Мати Олега Марійку зразу не взлюбила.
— Не сподівайся, голубко, що отримаєш нашу квартиру. Не пройде цей номер, — одразу попередила вона.
— Ходити вдень у халаті — непристойно. У ньому можна лише до ванної дійти. А якщо гості прийдуть? Переодягайся негайно, — командувала свекруха.
І Марійка переодягалася. Прибирання чи готування в нарядних сукнях було незручно. Сама ж Ольга Борисівна вдягалася, ніби на світський прийом.
Зі свекрухою вони не зладили. Одного разу Марійка почула, як та переконувала сина розлучитися, поки дітей немає. Вона, ридаючи, сказала Олегу, що мати права, і вони краще розійдуться. Почала збирати речі.
Але Олег її не відпустив. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Можливо, мати й давила на нього по телефону, але до них не приходила. А Олег нічого не розповідав дружині. Вони мріяли колись купити власну оселю, відкладали гривні з кожної зарплати.
Однієї неділі вони поїхали з друзями на озеро. Рибалили, спекли шашлики… Поверталися вже вночі. На трасі автомобіль друзів відірвався, залишивши Олега з Марійкою далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Марійка навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч раптом вилетів джип. Чи водій не впорався з керуванням, чи заснув за кермом — але зіткнення було неминучим.
Олег загинув на місці, а Марійка отримала численні травми і переломи. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, слабка, кульгаючи, вона дісталася до орендованої квартири — але там уже жила інша сім’я. Їй віддали невеликий мішок з речами. Речі Олега забрала свекруха, вона ж і відмовилася від оренди.
Марійка пішла до матері Олега. Та відчинила двері, але впустити до квартири відмовилася. Розмова йшла через поріг.
— Ольго Борисівно, можу я пожити у вас, поки не зніму житло?
— Ще чого. Через тебе загинув мій Олежко. А ти навіть на похорони не прийшла. Іди геть! — Свекруха грюкнула дверима.
— Ольго Борисівно, я не винувата в його смерті… Я ж у лікарні була… Не могла… — кричала, стукаючи в двері, Марійка.
— Забирайся, а то викличу поліцію! — погрожувала з-за дверей свекруха.
Просити половину грошей, які вони з Олегом збирали на квартиру, Марійка навіть не спробувала.
Вона вийшла на вулицю, але куди йти? Друзів у неї не було. Ті, з ким вони їздили на озеро того злощасного дня, були друзями Олега. Хто зна, що свекруха їм набрехала.
У чому була — у тому й поїхала до матері в село. Але там чекав новий удар: мати померла два місяці тому, поки Марійка лежала в лікарні. Телефон під час аварії розбився — до неї не могли додзвонитися.
У хаті все виглядало так, ніби мати вийшла й ось-ось повернеться, здивується й закрутиться біля печі… Очі наповнилися сльозами.
— Мамо, як так? Ти так потрібна мені зараз… — Марійка сіла на ліжко, зняла зі спинки мамину кофту й притулилася до неї. ЗапаВона обняла кофту ще міцніше, відчуваючи, як останній подих тепла матері пройняв її, і в цю мить остаточно зрозуміла — тепер лише вона сама може бути своєю опорою.