Олена з Тарасом зустрічалися два роки. Мама Олени вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, до весілля справа так і не дійде. Сам Тарас казав, що поспішати немає чого, встигнуть, їм і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обсипалося листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого й холодного жовтневого дня Тарас раптом незграбно зробив Олені пропозицію, подарувавши скромне маленьке кільце.
Вона обхопила його шию руками і прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа кільце на палець і радісно крикнула: «Так!», простягнувши руки угору і підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу і, соромлячись та ніякуючись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Олені хотілося весілля влітку, щоб усі бачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Тарасом не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім і передумає. А вона його любить і не переживе розставання.
У день весілля заметіла справжня завірюха. Вітром розкуйовдило ретельно укладену зачіску. Повітряний піділ білої сукні надувався дзвоном, і здавалося, черговий порив підхопить красуню-наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Тарас підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні розкуйовджена зачіска — не могло зіпсувати радості закоханих.
Спочатку Олена купалася в коханні та щасті. Здавалося, так буде завжди. Та ні, бували й невеликі сварки між молодими, але вночі вони швидко мирилися й кохали один одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій сім’ї народився Андрійко.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі й татові. Тарас, як більшість чоловіків, мало допомагав Олені впоратися з сином, боявся брати малого на руки, а якщо й брав, то Андрійко починав ревіти, і Олена швидко його забирала.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й буду з ним у футбол грати. Я краще забезпечуватиму вам життя, — говорив Тарас, але його зарплати ледь вистачало на трьох.
Андрій підріс, пішов у садочок, Олена вийшла на роботу. Але грошей не прибавилося, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися претензії, подружжя сварилося, докоряючи один одному за зайві витрати. Легко миритися, як колись, у них уже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, чи що, їси? — роздратовано спитав якось Тарас.
— Ти їси, — підколола Олена. — Дивись, який живіт відростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєшОлена усміхнулася через сльози, обіймаючи сина, і зрозуміла, що справжнє щастя — це не лише велике кохання, а й маленькі моменти, поділені з тими, хто ніколи тебе не покине.