Ось адаптована історія:
Катруся з Тара́сом зустріча́лись два роки́. Її ма́ти вже почала́ хвилюва́тися, що до́ня марну́є з ним час, а до весі́лля спра́ва так і не дохо́дить. Сам Тара́с каза́в, що поспіша́ти нікуди́, усі́ всти́гнуть, їм і так добре́ ра́зом…
Мину́ло лі́то, з де́рев обпа́ли листя́, вкри́вши тротуа́ри золоти́м килимо́м, почали́ся дощі́. І в один із сирих і прони́зливих жовтне́вих днів Тара́с ра́птом незгра́бно зробив Катру́сі пропози́цію, подарува́вши скро́мне маленьке́ каблу́чка.
Вона́ обняла́ його́ за́ шию і прошепоті́ла на ву́хо: «Так», а потім наді́ла каблу́чко на па́лець і раді́сто вигукну́ла: «Так!», підніма́ючи ру́ки догори́ і підстри́буючи від ща́стя на місці.
На́ступного дня вони́ пішли́ до Рі́вненського РАГСу і, соромлячи́сь, подали́ зая́ву. Весі́лля призна́чили на середи́ну гру́дня.
Катру́сі хо́тілося весі́лля влі́тку, щоб усі́ ба́чили, яка́ вона́ гарна́ в бі́лій су́кні. Але́ спереча́тися з Тара́сом не стала. Ра́птом відкладе́ до пізнішого літа, а потім ще й переду́має. А вона́ його́ ко́хає і не переживе́ розста́вання.
У день весі́лля завів́яла справжня за́вірюха. Ві́тер розкуйовди́в ретель́но укла́дене воло́сся. Пові́тряна спі́дниця бі́лої су́кні розпі́ршувалася, ніби на неї надима́ли ві́тер, і здава́лося, що на́ступний по́рив підхопи́ть гарну́ молоду́ і занесе́ далеко́-далеко́. На ґанку Тара́с підхопи́в щасли́ву дружи́ну й на ру́ках доне́с до маши́ни. І ніщо́ — ні за́вірюха, ні розкуйо́вджене воло́сся — не змогли́ зіпсу́вати ра́дості зако́ханих.
Споча́тку Катру́ся купа́лася в любові́ та ща́сті. Здава́лося, так бу́де за́вжди. Ну, бува́ли й неве́лички сва́рки між молоди́ми, але́ вночі́ вони́ шви́дко мири́лися й люби́ли одна́ о́дну ще сильні́ше.
Че́рез рік у щасли́вій моло́дій сім’ї народи́вся Оле́сь.
Хло́пець ріс спокі́йним і кмітли́вим на ра́дість мамі́ та та́тові. Тара́с, як і більшість чоловіків, мало́ допомага́в Катру́сі впоря́джуватися з сино́м, боявся брати малюка́ на ру́ки, а якщо й брав, Оле́сь почина́в рида́ти, і Катру́ся шви́дко забира́ла його́.
— Ти вже сама́ з ним, у тебе́ кра́ще вихо́дить. Ось ви́росте, тоді́ й гра́тимемо в футбо́л. Я кра́ще забезпе́чуватиму вас, — каза́в Тара́с, але́ його́ заробі́тку ле́две вистача́ло на трі́йко.
Оле́сь підрі́с, пішов у садо́к, Катру́ся ви́йшла на робо́ту. Але́ гро́шей не ста́ло бі́льше, накопи́чити на вне́сок на кварти́ру в іпоте́ку так і не ви́йшло. Поча́лися прете́нзії, подру́жжя сва́рилося, звинува́чуючи одна́ о́дну у зайвих ви́тратах. Ле́гко мири́тися, як раніше, у них уже́ не вихо́дило.
— Усе́, набри́ло. Працю́єш-працю́єш, а тобі́ гро́шей усе́ не вистача́є. Ти їх, чи що, їси́? — роздрато́вано запита́в одного́ разу Тара́с.
— Ти їси́, — жартівли́во відповіла́ Катру́ся. — Диви́сь, я́кий живі́т ви́ростив.
— Тобі́ мій живі́т не подоба́ється? Ти те́ж, зна́єш, зміни́лася. Я ожени́вся на гарні́й метели́ку, а ти в гу́сеницю перетвори́лася.
Сло́во за сло́во вони́ посвари́лися вдо́го́л. Катру́ся, витира́ючи сльо́зи з ві́й, пішла́ за Оле́сем у садо́к. На піво́ротному шляху́, слу́хаючи ле́пет сина́, вона́ ра́птом зрозумі́ла, що не може втра́тити Тара́са. За́раз при́йде до́ди, обі́йме його́, поцілу́є і попро́сить ви́бачення. А Тара́с, як і ра́ніше, відпові́сть на поці́лунок, і все́ стане́ як після до́щу в четвер. На́стрій покра́щився, і Катру́ся поспіша́ла за повільно іду́чим Оле́сем.
Але́ кварти́ра зустрі́ла їх тише́ю і те́мрявою. З віша́ка зникла ку́ртка чоловіка, нема́ й черевиків. «Просту́диться, повер́неться», — ви́рішила Катру́ся й взяла́ся сма́жити карто́плю з са́лом, я́к це́ любив Тара́с.
Але́ Тара́с так і не поверну́вся до́ дому, на дзвінки́ не відповідав. Вранці Катру́ся, висна́жена безсонням і пога́ними думка́ми, відвела́ Оле́ся в садо́к і пої́хала на робо́ту. Ле́две-ледве дочека́лася обі́дньої пере́рви, відпроси́лася, посила́ючись на нездоро́в’я, але́ пої́хала не до́му, а до Тара́са на робо́ту.
Катру́ся підійшла́ до його́ кабіне́ту й, повторюючи про себе́ зазда́легідь підгото́влені слова́, відчини́Хоча минули роки, колись розбите серце Катрусі знайшло спокій, коли вона зрозуміла, що найсправжніший чоловік стоїть поруч – її син, Олесь, який ніколи не переставав показувати, що справжнє щастя – це вміння бути поруч для тих, кого любиш.