Ой, слухай, ось така історія…
Марійка увійшла до хати, поставила важкі пакети на підлогу й голосно видихнула.
— Хтось є вдома? — гукнула у бік кімнати. — Двоє чоловіків у хаті, а сумки сама тягаю, — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову голосно, щоб почули, додала Марійка.
Роздівалась вона теж шумно, раз-у-раз зітхала й охала. Нарешті в дверях з’явився син.
— Візьми-но сумки та віднеси на кухню. Тато вдома?
Максим підняв пакети.
— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й промовчати. Мати ж не питала, що батько робить. Але чому тільки він має отримувати матчину злість? Нехай і татові дістанеться.
— Чого кричиш? — У дверях з’явився голова сім’ї.
— Нічого. Втомилася, — відрізала Марійка. — Зараз трохи відпочину й вечерю зварю. Все сама. Хоча б макарони зварили. — Марійка всунула ноги в капці й вимкнула у передпокої світло.
— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Максе? — батько, вчувши зародження сварки, одразу залучив до співучасті сина.
З кухні доносилось лише шелестіння пакетів та звук закриваючоїся холодильника. Максим вирішив зберігати нейтралітет. Так безпечніше.
— Значить, не зварили, — зітхнула Марійка. — Якби була донька, сама б догадалась, що робити. А від вас жадної користі, — пробурчала вона, пройшовши повз чоловіка на кухню.
— Марійко, ти втомилась, розумію, але нащо на нас із Максимом зриватись? Я ж не ворожка, щоб відгадувати, чи макарони варити, чи картоплю. Сказала б — і зварили б, і до магазину пішли б. Я теж щойно з роботи прийшов, до речі. А… — Чоловік різко махнув рукою й зник у кімнаті.
— Ото ж бо й кажу — вам усе треба казати. На дивані лежати зручніше, — воркотіла Марійка, але вже без злості, собі під ніс.
Скандалу вона не хотіла. На нього вже не було сил. Просто не могла так одразу заспокоїтись.
— Дякую, сину, іди, уроки роби, далі я сама…
Максим одразу ж подався до комп’ютера. Марійка відчинила холодильник, похитала головою й почала перекладати продукти. Випустивши пару, заспокоїлась. Чоловіка й сина вона обожнювала, просто сьогодні в неї, як кажуть, «шлея під хвіст потрапила». Чоловіча справа — не на кухні колупатись.
Після вечері вона зібрала залишки макаронів із пательні у контейнер, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.
— Знов Калюжним понесеш? Дивись, розбалуєш, потім сама ж скаржитимешся, що на шию сіли, — докоряв чоловік, мстячи за недавнє бурчання.
— Не Калюжним, а Оленці. У хаті, мабуть, і їсти нічого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона додому п’яну матір вела. Та й світу не бачила. Дівчинка розумна, хороша, а з батьками не пощастило, — пояснила Марійка, перевзуваючись у передпокої.
Чоловік не відповів.
Марійка спустилася на третій поверх і подзвонила в пошарпані двері, які не викликали довіри — трохи підштовхни плечем, і відкриються. Та й навіщо? У хаті брати нічого, навіть таргани від голоду повтікали.
— Хто? — почувся тоненький голосок із-за дверей.
— Оленко, це тітка Марійка. Відчини, я тобі їсти принесла.
Клацнув замок, двері трохи відчинилися, і в щілину Марійка побачила пильне око дев’ятирічної Оленки.
— Візьми, поїж. Мати спить?
Дівчинка ширше відчинила двері, взяла контейнер і кивнула.
— Ну, добре, піду я. А ти поїж. Худа, як тінь, — Марійка з жалем дивилась на дівчинку. — Матері не залишай.
Дівчинка знову кивнула й закрила двері.
«От би мені таку доньку», — зітхнула Марійка, піднімаючись сходами до своєї хати.
Вона зайшла до кімнати сина. Той поспіхом закрив кришку ноутбука, але Марійка встигла помітити, що грав.
— Та гаразд, не ховай. Уроки зробив? — запитала вона, підійшовши до столу.
— Давно.
— Ти завтра після школи поклич Оленку до нас і нагодуй її супом. Мати все пропиває, хліб їдНа наступний день Максим, проходячи повід дверей Калюжних, закликав Оленку до себе, і з того часу він кожен вечір сидів з нею за уроками, а через роки, коли вона стала лікаркою, а він інженером, вони разом відкрили невеличку клініку, де допомагали таким самим дітям, як колись вона.