Моя бабуся не мала смартфона, але вміла слухати краще за всіх…
Вона не користувалася WhatsApp, не робила селфі й навіть не уявляла, як це — відеодзвінок.
Але коли я говорила, вона дивилася мені в очі… і я відчувала, що для неї важливий кожен мій світ.
У неї не було фільтрів, але її обличчя сяяло яскравіше за будь-який екран.
Вона не використовувала емодзі, але одним стиском руки казала: “Усе буде добре.”
Ніколи не вдягала навушники, бо її вухо завжди було відкрите для мене.
Ніколи не писала “люблю тебе” у повідомленні. Краще казала це щодня — гарячою кавою та тишею, якою ми ділилися.
Тепер я сумую за нею сильніше, ніж за будь-яким звуком у світі.
Бо сучасність подарувала нам тисячу способів спілкуватися,
але часом ми забуваємо, як просто слухати.
Цей текст не стане вірусним. Він — правда.